Читати книгу - "Автохтони"

– З чоловіком? Нахмансон? Інженер-путієць?

– Ви добре підготувалися, – сказала вона. – А з Ковачем вони познайомилися, коли ставили якусь аматорську виставу. Кажете, це була «Смерть Петронія»? Я не пам’ятаю.

– Ніхто не пам’ятає. Він справді був геніальним?

– О так! – Вона знизала плечима. – Принаймні так кажуть. Адже нічого не збереглося. Ані нотних записів, нічого.

– А що з ним сталося? Мені казали, він загинув.

– У тридцять дев’ятому. Він пристав до повстанців і загинув зі зброєю у руках, захищаючи незалежність своєї країни, – сказала вона офіційним голосом. Напевно, копіювала екскурсовода, який вдень водить тут екскурсії.

– А… Нахмансон?

– Тоді ж. Прийшли Совєти, і його розстріляли. За саботаж.

Вона говорила сухо, наче підкреслюючи: ти просто чужинець, сповнений цікавості, а ми не любимо чужинців. Смерть приносять саме чужинці.

– Саботажу насправді, звісно, не було?

Вона помовчала. Гарячково, переривчасто зітхнула.

– Хочете знати, як усе було насправді? Насправді це довга історія.

Відскочила від вітрини до обтягнутої оксамитом козетки з левовими лапами-ніжками й табличкою «Сидіти забороняється». Сіла, закинувши ногу на ногу. Опуклі, акуратні нігті. Як мушлі. Й фарбовані перламутром. Усе в ній було якесь водяне, наче вона грала в русалку, яка через підводну нудьгу грає в земну панянку. Охопила коліно руками. Бліді маленькі руки.

– Я люблю довгі історії, – сказав він і, присунувши тонетівський фотель, сів навпроти. Там теж була табличка «Сидіти забороняється», але він її проігнорував.

Знову зітхнула. В ямці біля початку шиї пульсували тіні.

– Я теж. Але мало хто хоче слухати. Напевно, тому, що всім і без того все відомо. Про постріл у театрі. Це є навіть у путівнику. Цю історію в нас дуже цінують. Ми нею пишаємося. Вона, можна сказати, окраса міста.

Ретельно дозована порція отрути.

Він миролюбно сказав:

– Є такий різновид культурного канібалізму. Нещастя, особливо мальовничі, стають загальним надбанням. Тим більше, це й справді вже історія.

– Так. Але ця історія й справді сумна. Вона про вродливу, удачливу, талановиту та щасливу жінку, яка кохала свого чоловіка. І ось одна влада заступила іншу. І прийшли нові, чужі, страшні люди. І ці чужі люди зруйнували та доламали те, що не встигли зруйнувати та доламати попередні чужі люди. Коли якась влада тримається довго, можна знайти якісь шпарини, нори, де можна сховатися і навіть спробувати бути щасливим. Але в нас жодна влада не трималася довго. Розумієте?

– Так. Можна спробувати. Бути щасливим. Багато хто намагався.

– Спочатку вони розстріляли своїх же. Тих, хто тікав сюди у двадцяті. Просто про всяк випадок. Потім узялися за місцеву інтелігенцію. Специ, так вони говорили. Адже специ теж могли стати поплічниками ворога, чи не так? Але специ все ж таки були корисними, і їх вилучали вибірково. І хтось доніс на Нахмансона. Залізниця – стратегічний об’єкт. І його взяли. І Магдалена, аби врятувати його, віддалася одному значному чину НКВС…

Він зазначив про себе це старомодне – віддалася. Не переспала, ні. Віддалася.

– Вона була дуже гарною акторкою, дуже. Пушной, ну, цей енкавеесник, повірив, що вона кохає його, його одного, але зобов’язання щодо першого чоловіка… ну, ви розумієте. Словом, якщо пощастить витягти бідолаху Нахмансона, то це буде нібито спокутування її зради. Він на той час аж нетямився від неї.

– Але витягти Нахмансона не вдалося?

– Ні. Його вже розстріляли. Пізніше з’ясувалося, що на нього звів наклеп товариш по службі. Хотів зайняти його місце. Ну і коли виявилося, що вже нема кого рятувати, Магдалена в обличчя сказала енкавеесникові все, що про нього думала. Що він їй огидний. Що вона, перед тим як лягти з ним, приймала морфій. Що її трусить від цих рук… із задирками… від запаху його чобіт… його ніг…

Вона прикрила очі, під опуклими повіками ходили зіниці. Тонкі ніздрі роздималися. Дуже гарна акторка, дуже.

– Це було в гримерці, вона саме готувалася до виходу, і ось…

– Сказала все йому і вийшла співати партію? Show must go on?

– Певна річ. – Вона навіть злегка здивувалася. Круглі брови трохи підвелися.

Ось дивний, альтруїстичний егоїзм. Буквально хвилину тому взнала, що її коханого чоловіка розстріляно, кинула в обличчя кату-коханцю, що ненавидить його… І виходить на сцену співати. А що вона, до речі, співала?

– А що вона, до речі, співала?

– Кармен.

Ну, звісно. Кармен. Як же може бути щось інше? Хозе та Гарсіа Кривий. Чудова, чудова мізансцена.

– Звісно, вона вийшла співати. Як же інакше. Я ось усе думаю, чому він не вбив її одразу, там, у гримерці? Напевно, шок. Вийшов механічно, механічно увійшов до зали, сів у перший ряд, там була броня, для партактиву. І потім, у міру того, як він усвідомлював, що вона просто ним скористалася, зухвало, безсоромно, що він занапастив свою кар’єру заради примари…

Маленькі руки, що обіймали коліно, зціпилися сильніше, кісточки побіліли.

– Так, – погодився він, – у цьому є гірка іронія. Одного єдиного разу виявити людяність і тим самим зруйнувати все своє життя.

– Там була її донька, – руки спурхнули, знову лягли на коліна, – сиділа в партері. Вона бачила все. Від початку до кінця. Як він підвівся – мертве обличчя… френч… комір розхристаний, немов він рвав його на собі… в галіфе, в чоботах, у яких відбивалися вогні рампи, як вистрелив… як на білій сорочці Кармен розкрилася багряна квітка. Він влучив у артерію – кров чвиркнула фонтаном і заплямила глядачів у першому ряді. Я все ж таки думаю, їй це примарилося від потрясіння, як ви гадаєте? Таке може бути? Щоб кров із такою силою?

– Не знаю.

– Вона спробувала затулити долонею рану, а кров усе одно струменіла крізь пальці – поштовхами. І вона… подивилася на нього і засміялася. Вона сміялася, доки не впала. Паніка почалася не відразу – спочатку глядачі вирішили, що це за ходом вистави, розумієте?

– Так. Таке буває. А що з ним стало? З цим, із Пушним?

– Він спробував вистрілити у себе, але не зміг. Не знаю, чому. Чи то осічка, чи то набої скінчилися. Відкинув пістолета, закрив обличчя руками і заплакав. Його увели. Ось і все. Більше я нічого про нього не знаю. Його теж розстріляли, напевно.

* * *

Азія, нубійська рабиня, кохана Петронія: Тиранові протистояти марна річ: з людиною він схожий лиш подобою, направду ж ані сльози, ані жалощі його не зворушать, і навіть у буйних оргіях йому інакша насолода відома, ніж ти, мій бідолашний, і