Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— У який спосіб?

— Поглядом. Очі його живуть і, як бачите, завдають смерті.

— Друже мій, — заходячи до вітальні, сказала пані де Вільфор, — мені здається, ви перебільшуєте.

— Шановна пані... — вклонився їй граф Монте-Крісто.

Пані де Вільфор відповіла йому найчарівнішою усмішкою.

— Що я чую від пана де Вільфора? — запитав граф Монте-Крісто. — Що за незрозуміла немилість?

— Незрозуміла, авжеж! — сказав королівський прокурор, стенувши плечима. — Стареча примха!

— А хіба нема способу змінити це рішення?

— Та є, — сказала пані де Вільфор, — і тільки від мого чоловіка залежить, щоб той заповіт склали не на збиток Валентині, а, навпаки, на її користь.

Побачивши, що подружжя почало говорити загадками, граф Монте-Крісто вдав байдужого і почав з величезною увагою і очевидним схваленням спостерігати за Едуаром, що наливав чорнила у пташину поїлку.

— Люба моя, — сказав Вільфор дружині, — ви знаєте, що я не схильний корчити із себе патріарха у хаті й ніколи не думав собі, ніби доля світу залежить він мого поруху. Та все ж таки потрібно, щоб моя родина рахувалася з моїми рішеннями і щоб дурість дідугана і примхи дитини не руйнували планів, які я давно задумав. Барон Д’Епіне був моїм другом, ви це знаєте, і його син був би для нашої доньки найліпшим чоловіком.

— То, як на вашу думку, — сказала пані де Вільфор, — Валентина змовилася з ним?.. Справді, вона завжди була проти цього шлюбу, і я не здивуюся, якщо все, що ми допіру бачили й чули, виявиться просто виконанням того плану, який вони заздалегідь склали.

— Повірте, — сказав Вільфор, — що так не відмовляються від капіталу в дев’ятсот тисяч франків.

— Вона відмовилася б і від світу, адже рік тому вона хотіла піти в монастир.

— Дарма, — сказав Вільфор, — кажу вам, цей шлюб відбудеться!

— Усупереч волі вашого батька? — спиталася пані де Вільфор, намагаючись зіграти на іншій струні. — Це таки не жарт!

Граф Монте-Крісто вдавав, ніби не слухає, та не пропускав жодного слова з тієї розмови.

— Шановна пані, — мовив де Вільфор, — мушу сказати, що я завжди поважав мого батька, тому що природне синівське почуття поєднувалося в мені з усвідомленням його моральної переваги, врешті, і тому що батько для нас удвічі священний: як наш творець і як наш пан, та все ж таки не можу я вважати тепер розумним старого, який, пам’ятаючи про свою ненависть до батька, ненавидить і сина, отож із мого боку було б кумедно узгоджувати мою поведінку з його примхами. Не перестану з величезною повагою ставитися до пана Нуартьє і без нарікань прийму ту грошову покару, якої він мені завдав, та рішення моє залишиться непохитним, і світ розсудить, на чиєму боці був здоровий глузд. Я видам мою доньку за барона Франца Д’Епіне, бо вважаю, що це добрий і почесний шлюб, та й, зрештою, мені хочеться видати мою доньку за того, хто мені подобається.

— Ти ба, — сказав граф Монте-Крісто, у якого королівський прокурор весь час просив схвалення, поглядаючи на нього, — ти ба! То пан Нуартьє, як випливає з ваших слів, позбавляє панну Валентину спадку за те, що вона виходить заміж за барона Франца Д’Епіне?

— Та в тім-то і причина, — стенув плечима Вільфор.

— Принаймні видима причина, — докинула пані де Вільфор.

— Дійсна причина, мосьпані. Повірте, я добре знаю мого батька.

— Можете ви це збагнути? — запитала молода жінка. — Чим, скажіть на милість, пан Д’Епіне гірший від будь-кого іншого?

— Справді, — відказав граф Монте-Крісто, — я зустрічав пана Франца Д’Епіне, це ж син генерала де Кенеля, згодом барона Д’Епіне?

— Атож, — відказав Вільфор.

— Він видався мені дуже гарним юнаком.

— Тим-то і певна я, що це тільки привід, — сказала пані де Вільфор. — Старі стають деспотами з тими, кого люблять, і пан Нуартьє просто не хоче, щоб його внучка виходила заміж.

— Та, може, у цієї ненависті є якась інша причина? — запитав граф Монте-Крісто.

— О Боже, хіба ж я знаю?

— Може, політична антипатія?

— Справді, мій батько і батько пана Д’Епіне жили в буремні роки, я застав тільки останні дні тієї пори, — сказав Вільфор.

— Ваш батько був начебто бонапартист? — запитав граф Монте-Крісто. — Пам’ятаю, ніби ви казали щось про це.

— Мій батько був передовсім якобінець, — сказав Вільфор, забувши від хвилювання про обережність, — і тога сенатора, яку накинув йому на плечі Наполеон, змінила тільки його вбрання, та не його самого. Коли мій батько брав участь у змовах, то робив це не від любові до імператора, а з ненависті до Бурбонів; найстрашніше в нім було те, що він ніколи не боровся за нездійсненні утопії, а тільки за те, що справді можливе, і при цьому дотримувався страшної теорії монтаньярів, які не зупинялися ні перед чим, щоб доскочити своєї мети.

— Ось бачите, — сказав граф Монте-Крісто, — у тім і річ. Нуартьє й Д’Епіне зіткнулися на політичному ґрунті. Хоч генерал Д’Епіне і служив у війську Наполеона, у душі він був роялістом, правда ж? Адже це той самий, котрого вбили якось уночі після того, як він вийшов із бонапартистського клубу, куди його запровадили, сподіваючись знайти в нім спільника?

Вільфор майже із жахом глянув на графа Монте-Крісто.

— Може, я помиляюся? — запитав той.

— Навпаки, — сказала пані де Вільфор, — так воно і є. Тим-то мій чоловік, щоб пустити в непам’ять усі згадки про колишню ворожнечу, вирішив поєднати любов’ю двох дітей, що їхні батьки ненавиділи один одного.

— Пречудова думка! — сказав граф Монте-Крісто. — Милосердна думка, світське товариство має зустріти її оплесками. Справді, було б чудово, якби панна Нуартьє де Вільфор стала прозиватися панею Франц Д’Епіне.

Вільфор здригнувся і глянув на графа Монте-Крісто, ніби хотів прочитати у глибині його серця той намір, який продиктував йому ті слова.

Та на графових вустах сяяла звична привітна усмішка, тож і цього разу королівський прокурор, попри його проникливість, знову не побачив нічого, крім позірності.

— Тому, — провадив Вільфор, — хоча втрата дідового маєтку і велике лихо для Валентини, я все ж таки не думаю, що це може завадити її шлюбові. Не думаю, що пана Д’Епіне може збентежити ця грошова втрата; він побачить, що я таки вартий більше цієї суми, адже я жертвую нею задля того, щоб дотриматися мого слова, та й, гадаю, він візьме до уваги й те, що Валентина й так успадкувала після матері великий маєток, який перебуває під орудою маркіза і маркізи де Cен-Меранів, її діда і баби з материнського боку, а вони обоє дуже люблять її.

— І вони заслуговують того, щоб їх любили і доглядали так само, як робить це Валентина і стосовно пана Нуартьє, — докинула пані де Вільфор. — Утім, десь за місяць, не пізніш, вони приїдуть до Парижа, і Валентині після такої образи нічого буде вічно сидіти коло Нуартьє, як оце сиділа вона досі.

Граф Монте-Крісто прихильно вислуховував безладний хор голосів, де бриніло ображене самолюбство й обманута корисливість.

— Заздалегідь прошу вибачити мені