Читати книгу - "Ліїн із роду со-Ялата. Спадкоємці, Тетяна Гуркало"

Каяр, спершись на борт, дивився в небо.

Зір у нього дивно двоївся. Він одночасно бачив хмари, що продовжували темніти і стискатися, і ніби дивився з них. І бачив багато кораблів. І дивне павутиння, що повільно сплітається навколо їхньої частини. Дуже дивне павутиння, зі шматків, що сходяться вістрями в центр. І на стиках між частинами це павутиння було досить тендітним. А в центрі взагалі ламка. Ну, порівняно. Просто Каяр знав, що якщо бити по ній, то тільки туди, в інших місцях шансів немає.

Ще Каяр бачив дракона, що сполошно махав крилами, в плетеному з темної енергії нашийнику і з тонкою ниткою, яка його прив'язувала до чогось, що ховається за дивним павутинням.

І яскраву пляму на землі поряд із будинком со-Ялата бачив, тільки не міг зрозуміти, що це таке.

А ще бачив тоненьку дівчину, що стояла на вершині вежі поряд із високим чоловіком. Дівчину обіймав вітер, граючи вогненними язичками, що спалахують навколо фігури. А ще ця дівчина мала крила, тільки не пір'яні. Ці крила були ураганом і постійно змінювали форму.

Чоловік був дивний якийсь. Здавалося, нічого, крім сірої темряви, довкола нього не було. Але варто було придивитися, і Каяр починав розуміти, що ця темрява щось ховає. Маскує. І водночас не дає вирватися на волю.

Поки Каяр розглядав чоловіка і дівчину, незрозуміла пляма на землі ставала меншою і яскравішою. А потім почало рости вгору щупальцем.

Дракон це помітив першим. Витягся в струну, трохи повисів нерухомо, наче придивлявся, а потім стрілою впав униз. І не встиг. Тому що пляма витяглася ще більше, витончилася у світлий розчерк і перерізала нитку.

Дракон зупинився, ніби на стіну налетів, потряс страхолюдною головою, а потім роззявив пащу і закричав так, що його, мабуть, і в столиці почули. А потім метушливо замахав крилами, похитався туди-сюди, наче перетворився на перо, після чого склав крила і впав униз. До землі, щоправда, не долетів, натрапив на якийсь захист, який одразу ж розлетівся, вистріливши щупальцями сили, і відкинула дракона.

Ящера це ні крапельки не збентежило, він перекинувся в повітрі, вирівнявся і відразу пішов на другий захід. І знову наче налетів на стіну, цього разу втілену в дівчину з крилами-ураганом.

І ось тут Каяр її впізнав. І вилаявся так натхненно, що дві картинки затремтіли і з ледь чутним клацанням злилися в одну. І бачити він став лише хмари. Після чого вилаявся ще раз, заплющив очі і став намагатися повернути стан, який так необережно злякав.

Валаду вірити було не можна, Юміл абсолютно правий на його рахунок.

Це Ліїн зрозуміла в той момент, коли самозваний вчитель схопив її за руку, притиснув до себе і, заявивши, що такій тремтячій овечці треба додати хоробрості, інакше хорошої приманки для великої рибки з неї не вийде, поклав другу долоню їй на маківку.

Ліїн сіпнулася, намагаючись вирватися, штовхнула Валада в коліно і відчула, як розпалюється злість, чомусь за спиною. Штовхнула Валада так, що він нарешті відпустив і навіть відлетів, ледь не впавши з вежі.

А Ліїн засміялася, озирнулася і чомусь замість того, щоб таки скинути Валада на землю, взяла й полетіла. Або просто високо підстрибнула. Озирнулась, крутнувшись навколо осі, побачила дракона і на мить застигла. Дракон був чудовий. Він беззвучно роззявляв пащу, розмахував крилами і, здається, був чимось стурбований. І Ліїн захотілося його втішити.

— Кіс-кіс, — проворкувала вона, підманюючи дракона пальцем. — Іди сюди. Ти такий гарний, такий милий.

Саму себе Ліїн не чула, але це чомусь не мало жодного значення.

І те, як дракон, підлетівши майже впритул, різко шарахнувся від полум'я, що рвонуло вперед, теж значення не мало. Це виявилося дуже весело. Ліїн навіть кинулася переслідувати дракона, не зважаючи на те, що він і сам розвертається, явно збираючись атакувати.

Дракона хотілося обійняти. Погладити гребінь.

Решта значення не мала.

Навіть те, що чорний кораблик стиснутий у лівій долоні почав кришитися і розсипатися.

Дракону було погано. Причому цей стан тривав так довго, що він уже не пам'ятав, як і коли він почався. Він потрапив у пастку, в сіть, наповнену силою демона, що обпалювала сильніше вогню розлючених через щось родичів.

Ще дракон би молодий і багато не знав. Дракони взагалі про все дізнаються на власному досвіді, батьки хіба що можуть утримати, коли дрібне драконя намагається перестати існувати, провалившись у хаос, з якого дракони колись вийшли. Драконів завжди туди тягне, навіть дорослих та досвідчених, не кажучи вже про дітей. Тому і тягнути їх назад у світ порядку батьки починають тільки після того, як дитинка відчує, що починає розчинятися в силі, зрозуміє, що там не тільки вогонь, що дає силу і їжу, але і безліч зовсім чужої енергії, здатної зжерти без залишку. Точніше перемолоти і зробити своєю частиною.

Дракони, на жаль, не здатні багато чого зрозуміти, поки не відчують. А спроби відчути часто закінчуються смертю. Або потраплянням у таку от пастку.

Пастка з дракона повільно пила життя і не давала йому втілитись у матеріальну форму. Якби він зумів втілитись, то, можливо, зміг би якось вирватися. Ну, чи хоча б спробувати.

А потім ті, хто його впіймав, взяли та випустили з пастки. Точніше витрусили.

І дракон так зрадів, що навіть не мстив, просто спробував втекти, не помічаючи, що, як і раніше, прив'язаний до пастки.

Потім він спробував прив'язь порвати, але вона при кожному дотику пожирала його силу швидше, ніж він встигав хоч щось зробити. А це було боляче. І страшно. І дратувало дракона, позбавляючи його решток розуму. А замість розуму тіло заповнював голод, швидко, поки не проковтнув молодого дракона не гірше за пастки, залишивши одне бажання — заповнити втрачену енергію.

Дракон заметався у пошуках їжі, майже не розуміючи, що робить. Об щось обпікся, не помітивши, що повідець, що зв'язує з пасткою, зник. Кинувся до сильного джерела і знову обпікся, дивно так, ніби старший родич відважив ляпас. А потім побачив вогник, дивно переплетений з вітром і, загорлавши від радості, кинувся до нього. Правда знову отримав ляпас і був змушений відступити.