Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Щось стиснуло горло Кенту — почуття, яке він намагався придушити, та воно все одно проривалося крізь губи тихим стогоном, майже схлипом. Він чув, як співають люди вдалині, дикі й вільні, як самі ліси, і так хотів висунутись у вікно й прокричати їм услід слова прощання. Тому що караван — караван Компанії Гудзонової затоки, чиї пісні лунали над рікою вгору і вниз за течією більше, ніж двісті п’ятдесят років поспіль, — вирушав у дальню путь. І Кент знав, куди він прямує — на північ, і ще далі на північ; пройде сотню миль, п’ять сотень миль, тисячу миль — а тоді ще тисячу, перш ніж остання з барж звільниться від свого дорогоцінного вантажу. І довготелесих засмаглих чоловіків на баржах чекають місяці справжнього, радісно бентежного життя просто неба. Не в змозі стримати тугу, що затопила його, Кент відкинувся на подушки й прикрив очі рукою.

У ці моменти його уява яскраво й нагло змальовувала йому картини втраченого. Завтра чи післязавтра він буде мертвий, а річковий караван й далі гребтиме — вперед, до Великих порогів Атабаски, долаючи Бистрину Смерті, хоробро оминаючи небезпечні скелі й бистрини Великого каскаду, водоверті Диявольської Горлянки, крізь громоподібний рев і кипіння «драконової пащі» Чорної Бистрини — і так до кінця Атабаски, до Невільничої ріки і через Маккензі, допоки останній ніс на борту не відчує аромату припливних вод Північного Льодовитого океану. А він, Джеймс Кент, буде вже МЕРТВИЙ!

Він зняв руку з очей, і його губ торкнулася квола посмішка. Він ще раз визирнув у вікно. В каравані було шістнадцять барж, і він знав, що капітаном на найбільшій із них був П’єр Росан. Він уявляв собі, як, мабуть, почервоніла й розпухла П’єрова горлянка від гучних пісень. Там, за тисячі миль, на П’єра чекала дружина. Підхоплені течією баржі вже несло — і здавалося Кенту, що він бачить останніх втікачів, які рятуються від вторгнення сталевих почвар. Не усвідомлюючи, він простягнув перед собою руки, і душа його прокричала останнє «Прощавай», хоч жодного звуку не злетіло з губ.

Він радів, коли баржі зникли з очей і співи гребців розчинилися вдалині. І знову він прислухався до лінивого дзижчання тартака і чув над головою шурхіт м’якеньких лапок рудої білки, їхнє безтурботне дріботіння. Ліс повертався до нього. Золотавий промінь сонця впав на ліжко. Він зробив ще один ковток повітря, просякнутого запахами кедра й живиці, і коли відчинилися двері та увійшов Кардіґен, той побачив перед собою колишнього Кента.

Не було жодної зміни в голосі чи в манерах Кардіґена, коли вони віталися. Та обличчя лікаря було напруженим — цього він не міг приховати. Він приніс Кенту його люльку й тютюн і поклав на стіл, а сам приклав вухо до його серця, слухаючи «шуми», як він називав — рух крові крізь аневризматичний мішок.

— Здається, що часом я й сам це чую, — сказав Кент. — Ну що, зараз гірше?

Кардіґен кивнув.

— Куріння може пришвидшити кінець, — попередив він. — Якщо ж ти все одно хочеш…

Кент потягнувся за люлькою і тютюном.

— Воно того варте. Дякую, старий.

Кент набив люльку, і Кардіґен прикурив її. Вперше за два тижні з губ Кента злітав тютюновий дим.

— Караван вирушає на північ, — сказав він.

— Здебільшого з вантажем до Маккензі, — відповів Кардіґен. — Довгенька подорож.

— Кращої на півночі й бути не може. Три роки тому ми з О’Коннором були там із командою Фоллетта. Пам’ятаєш Фоллетта — і Лядусера? Вони двоє закохалися в одну дівчину і, будучи добрими друзями, вирішили владнати суперечку, пропливши крізь Бистрину Смерті. Той, хто перепливе першим, і мав отримати її. Боже мій, Кардіґене, які чудасії трапляються! Фоллетт дістався берега першим, але мертвим. Розбив собі голову об річкову скелю. І до сьогодні Лядусер так і не одружився з тією дівчиною, бо твердить, що Фоллетт переміг його, і якщо він не гратиме чесно, дух або ще там щось Фоллетта переслідуватиме його довіку. Отака дивовижа…

Він змовк і прислухався. З коридору лунали кроки, які не можна було сплутати ні з чим.

— О’Коннор, — сказав він.

Кардіґен підійшов до дверей і відчинив їх у ту мить, коли О’Коннор саме збирався постукати. Коли двері знову зачинилися, штаб-сержант залишився наодинці з Кентом. Однією зі своїх величезних рук він стискав коробку сигар, другою ж тримав букет полум’яних квітів.

— Отець Лайонн тицьнув їх мені, коли я йшов сюди, — пояснив він, поклавши квіти на стіл. — І я… ну… я порушив правила, прийшовши сюди, аби сказати тобі дещо, Джиммі. Ніколи в житті я не називав тебе брехуном, але зараз кажу: ти брешеш!

Він гаряче стискав руки Кента в пориві почуття дружби, яку ніщо не здатне знищити. Кент скривився, але цей біль був йому в радість. Він боявся, що О’Коннор, як і Кедсті, через службову необхідність, відвернеться від нього. А тоді він помітив дещо незвичне в обличчі й погляді О’Коннора. Штаб-сержанта нелегко було вивести з рівноваги, але зараз він був помітно стурбований.

— Не знаю, що бачили інші, коли ти робив своє зізнання, Кенте. Може, у мене зір гостріший, бо я два з половиною роки провів разом із тобою, ганяючись за злочинцями. Ти брехав. Що за гру ти затіяв, старий?

Кент застогнав.