Читати книгу - "Під куполом"

— Що це, Еріку? Це схоже на… ну, не знаю… на сліди шва.

— Атож, — маска в нього на роті нап'ялася від усмішки. Найбезрадіснішої з усмішок. — І на лобі, бачиш? І на щелепі. Йому її і зламано було цією штукою.

— Яка ж це зброя залишає такі сліди?

— Бейсбольний м'ячик, — промовив Расті, закочуючи платформу в бокс. — Але не звичайний, а вкритий золотом? Так. Гадаю, кинутий з достатньою силою, він міг би це наробити. Я певен, що саме ним це і зроблено.

Расті нахилив голову до Лінди. Їхні маски зіткнулися. Він зазирнув їй у вічі.

— Такий м'ячик має Джим Ренні. Я бачив такий у нього на столі, коли заходив до нього побалакати про зниклий пропан. Про інших я нічого не скажу, але, гадаю, нам тепер відомо, де помер Лестер Коґґінс. І хто його вбив.

12

Після падіння даху Джулія вже не мала сили далі на це дивитися.

— Ходімо до мене додому, — запропонувала Розі. — Гостьова кімната в твоєму розпорядженні на скільки забажаєш.

— Дякую, але ні. Мені треба побути на самоті, Розі. Ну… тобто з Горесом, розумієш. Мені треба подумати.

— А де ти ночуватимеш? З тобою все буде гаразд?

— Так, — сама не знаючи, як воно насправді буде. З розумом, нібито все гаразд, процес мислення в порядку, але почувалася вона так, немов хтось їй вколов у душу добрячу дозу новокаїну. — Я, може, прийду пізніше.

Коли Розі її залишила, перейшовши на інший бік вулиці (там вона озирнулася й невесело махнула їй на прощання), Джулія повернулась до «Пріуса» і спершу впустила Гореса на переднє сидіння, а тоді вже сама сіла за кермо. Вона шукала очима Літа Фрімена й Тоні Гая, але не побачила їх ніде. Можливо, Тоні повів Піта до лікарні, щоб там йому чимось погоїли руку. Це просто чудо, що ніхто з них не отримав серйозніших ушкоджень. А якби, виїжджаючи на зустріч із Коксом, вона не взяла з собою Гореса, її пес загинув би разом з усім іншим, що там згоріло.

Услід за цією думкою до неї прийшло усвідомлення, що емоції в ній зовсім не заніміли, лише десь ховалися. Звук — близький до голосіння — почав народжуватися зсередини. Горес нашорошив вуха і тривожно дивився на неї. Вона хотіла примусити себе перестати тужити, але не змогла.

Газета її батька.

Дідова газета.

Газета її прадіда.

Попелище.

Вона вирушила по Вест-стрит і, доїхавши до покинутого паркінгу за «Глобусом», стала там. Вимкнула двигун, притисла до себе Гореса і повних п'ять хвилин ридала в його хутряне, сильне плече. Треба віддати псові належне, він це терпляче витримав.

Виплакавшись, вона відчула себе краще. Спокійніше. Можливо, цей спокій був результатом шоку, але вона принаймні знову була здатна мислити. І першим, про що вона помислила, була вціліла пачка газет у багажнику. Вона нахилилася повз Гореса, котрий по-братньому лизнув їй шию, й відкрила комірку для рукавичок. Вона була забита всяким мотлохом, але Джулія гадала, що десь там… може лежати…

І, немов подарунок від Бога, воно знайшлося. Маленька пластикова коробочка з канцелярськими кнопками, шпильками й скріпками та гумовими колечками. Гумові колечка й скріпки не годяться для того, що вона задумала, зате кнопки зі шпильками — саме те…

— Горесе, — спитала вона. — На погулянку хо'?

Горес гавкнув, підтверджуючи бажання вигулятися.

— Добре, — сказала вона. — Я теж.

Діставши газети, вона пішки повернулася на Мейн-стрит. Будівля «Демократа» тепер уже перетворилася на купу палаючих руїн, яку копи поливали водою («З оцих, ах яких зручних, наспинних помп, — подумала вона, — й усі вони були заряджені й готові до роботи»). Це видовище прохромило Джулії серце (а як інакше?), але не так, щоб аж надто дуже тепер, коли вона мала що робити.

Джулія йшла вулицею, поряд задоволено тюпав Горес, і до кожного телефонного стовпа вона пришпилювала останнє число «Демократа». Заголовок — «КОЛОТНЕЧА І ВБИВСТВА З ПОГЛИБЛЕННЯМ КРИЗИ» — здавалося, палахкотить у відблисках пожежі. Тепер вона думала, що краще б там було лише одне слово: «СТЕРЕЖІМОСЬ».

Так вона і ходила, допоки не закінчилися газети.

13

По той бік вулиці в Пітера Рендолфа тричі крекнула рація: хрусь-хрусь-хрусь. Щось термінове. Страшачись того, що зараз може почути, він натиснув кнопку й проказав:

— Шеф Рендолф. Говоріть.

Фредді Дентон, котрий, як старший зміни цього вечора, був зараз фактично заступником шефа, повідомив:

— Піте, я щойно отримав дзвінок зі шпиталю. Подвійне вбивство…

— ЩО? — скрикнув Рендолф. Один з нових офіцерів — Мікі Вордло — застиг і дивився на нього, роззявивши рота, немов якийсь сільський поні монгольської породи на першому в його житті районному ярмарку.

Дентон продовжив, тоном чи то спокійним, чи самовдоволеним, якщо останнє — най йому Бог допомагає.

— … і одне самогубство. Стріляла та дівчина, що була розкричалася, нібито її зґвалтували. Жертви наші, шефе. Руа й Делессепс.

— Що… ти мені… за ЛАЙНО ВЕРЗЕШ!

— Я послав туди Рупа з Мелом Ширлзом, — не переставав Фредді. — З іншого боку, добре, що все так кінчилося, і тепер нам не треба її пакувати в буцегарню до Барб…

— Тобі слід було поїхати самому, Фреде. Ти старший офіцер.

— А хто б сидів на пульті?

На це Рендолф не мав відповіді — так міг сказати або мудрець, або недоумок. Він вирішив, що тепер доведеться йому піднімати власну сраку і вирушати до «Кеті Рассел».

«Не хочу я більше цієї посади. Ні. Анітрішечки».

Але тепер уже було пізно. Якось, за допомогою Великого Джима, він упорається. От на цьому і треба зосередитися, покластися на Великого Джима, той його проведе до кінця.

По плечу його поплескав Марті Арсенолт. Рендолф сахнувся, мало не зацідивши йому з розвороту. Арсенолт цього не помітив; він дивився на інший бік вулиці, де Джулія Шамвей вигулювала свого собаку. Вигулювала собаку і… що?

Розвішувала газети, ось що. Пришпилювала їх до отих богами проклятих телефонних стовпів.

— Ця курва ніяк не заспокоїться, — видихнув він.

— Хочете, щоб я пішов і заспокоїв її? — спитав Арсенолт.

Марті жах як хотілося отримати такий наказ, і Рендолф його йому ледь не дав. Але натомість похитав головою.

— Вона просто почне тобі зудіти у вуха про ті кляті громадянські права. Наче не розуміє, що лякати громаду аж ніяк не в інтересах міста. — Він помотав головою. — Мабуть, таки не розуміє. Вона така, неймовірно… — Було одне слівце для означення того, що з нею не так, французьке слівце, він його був колись знав, ще в школі.