Читати книгу - "Вовк-тотем"

Будівельники, мов на святі, позбирали свою здобич і попрямували до гуртожитку. Скотарі недовірливо й гнівно дивилися на них, не розуміючи, чому ці вдягнені в китайський одяг монголи такі жорстокі до степових духів птахів, і наважуються вбивати й їсти велетнів, які літають до Тенґера. Старому Біліґу, схоже, вперше траплявся такий випадок. Від гніву в нього трусилися вуса й він ганьбив начальника Вана за порушення небесних і людських законів, за неповагу до шаманських духів птахів, і за те, що забув своє монгольське коріння. Ти, зрештою, монгол чи ні? Лао Ван не міг цього витримати й закричав:

— Які ще шамани? До чого тут шамани? У наших родинах навіть Будд порозбивали, а ти тут щось теревениш про шаманів! Це все — «чотири пережитки», їх потрібно ущент знищити!

Старий Біліґ, побачивши, що небесними правилами монгольського степу не стримати начальника Вана, почав гортати перекладений монгольською маленький червоний цитатник Мао й спитав у Ченя:

— Яку цитату мені прочитати, щоб угамувати цю банду?

Однак як Чень і Ян не думали, вони не могли згадати, яка з цитат серед найвищих директив стосувалася покарання за полювання на рідкісних птахів.

Будівельників, з одного боку, було багато, з іншого — вони відчували за собою підтримку, тож наважувалися чудовою монгольською мовою сперечатися зі Старим Біліґом. У скотарях кипіла лють; цього разу протистояли одне одному монголи, причому всі — бідняки, але хоча вони належали до однієї нації й одного класу, вони не могли врегулювати між собою конфлікт між скотарями й хліборобами. Ян Ке, Чень Чжень і ще декілька молодих інтелігентів приєдналися до вдягнених у монгольський одяг людей і стали на суперечку із одягненими по-ханськи будівельниками. Суперечка розпалювалася, сторони протистояли вже майже ніс до носа. Якраз коли декілька запальних і лютих конопасів, зокрема і Лхамжав, готові були взятися за батоги, наспів на коні й Бао Шуньґуй. Він вискочив наперед натовпу й люто хльоснув декілька разів батогом у себе над головою та прокричав:

— Усі замовкніть! Хто наважиться дати волю рукам, того я накажу забрати до спеціальної політбригади. І всіх відправлю на перевиховання!

Усі затихли, й ніхто не наважувався навіть рота розтулити.

Бао Шуньґуй зістрибнув із коня й підійшов до Біліґа, говорячи:

— Лебеді — ці лялечки — подобаються радянським ревізіоністам. Однак у Пекіні вже всі п’єси з лебедями прибрано зі сцени, їх більше не грають, а їхній головний герой зазнав серйозної критики, тож якщо ми тут будемо охороняти лебедів і це стане відомо, то виникне питання, причому політичне… Тож давайте ми все-таки будемо триматися революції й збільшувати виробництво. А якщо ми хочемо пришвидшити поступ будівництва, то повинні нагодувати будівельників м’ясом. Бригада ж не хоче продавати їм списаних баранів, змушуючи їх самих добувати собі м’ясо. З цієї точки зору хіба це — погана справа?

Потім, повернувшись до натовпу, він сказав:

— Такий клопітний сезон, а ви всі тут стоїте, як боввани. Ану всі на роботу!

Натовп із невдоволеним сопінням почав поступово розходитися.

Ян Ке не міг проковтнути такого тону, тому сів на коня, поїхав до юрти, привіз звідти три великі хлопавки й вистрелив із них у бік озера. Бах-бах-бах… прозвучали шість вибухів поспіль і змусили водяне птаство розлетітися з переляку хто куди. Сердитий Бао Шуньґуй повернув коня й примчав аж зі схилу, та, розмахуючи батогом перед носом Яна, загорлав:

— Ти хочеш розлякати мою закуску до випивки? Тобі що, своєї голови не шкода? Не забувай про своїх предків-реакціонерів, яких потрібно перевиховувати працею разом із бандою чотирьох.[144] Ти повинен приймати перевиховання від бідних селян, а всі ці будівельники і я якраз і є бідними селянами.

Увіп’явшись у нього очима, Ян Ке наважився заперечити:

— У виробничих бригадах у степу я повинен насамперед приймати перевиховання від скотарів, від бідних скотарів!

Хтось із конопасів обійняв Яна за плечі, й вони разом зі Старим Біліґом пішли вгору схилом. Біліґ сказав:

— Ти порадував мене тим, що привіз хлопавки й вистрелив із них.

Пізніше Ян Ке дізнався, що Сяо Пен, який виміняв лебедині яйця на овече сало, — колекціонер-любитель дивини. Виявилося, що він знає, як довго зберегти лебедині яйця. Сяо Пен був «босим лікарем» на бригаді. Він просвердлив шприцем маленьку дірочку в основі яйця, крізь яку витягнув білок із жовтком, а потім заліпив її рідким клеєм. Після цього можна було не хвилюватися, що яйця зіпсуються чи їхня шкаралупа лусне, тож два чарівних лебединих яйця, які, правда, втратили життя, могли тепер зберігатися вічно. Він ще поїхав до столярні в Комітеті пасовища й нарізав собі скла, з якого зробив скляні коробки й застелив їхнє дно повстяними подушечками, обшитими жовтим атласом, а на них поклав лебедині яйця, ніби це був рідкісний предмет мистецтва. Сяо Пен завжди тримав свій скарб на самому дні скрині, подалі від людських очей. Через декілька років він подарував цей скарб одному кадровику, який приїхав у степ набирати студентів із військових робітників та селян, тож, зрештою, Сяо Пен, позичивши, так би мовити, крила в степового лебедя, зміг полетіти в місто і долетіти до університету.

На четвертий день ближче до вечора, коли Ґао Цзянчжун, пригнавши череду, повернувся додому, він дуже втаємничено сказав до Яна й Ченя: