Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Що це, в біса, коїться?! — запитав Мал, прикриваючи мене своїм тілом, і ми подріботіли в такий-сякий прихисток за бізань-щоглою.

— Не знаю, — відповіла я. — Щось дуже хороше або дуже-­дуже погане.

На палубі розпочався бій, а ми стояли, притиснувшись спинами і не в змозі захиститися: я досі зі скутими руками, а Мал зі зв’язаними. Стріляли пістолі. Повітря ожило від вогню Пекельників.

— До мене, гінчаки! — вигукнув Штурмгонд і кинувся в гущу з шаблею в руках.

Чоловіки з гавкотом, гарчанням і скавчанням зусібіч накинулися на Дарклінґових гриш — не лише зі шхуни, а й з такелажу китобійного судна. Штурмгондові люди. Штурмгонд повстав проти Дарклінґа.

Корсар, вочевидь, збожеволів. Так, гриш на борту було менше, але в бою з Дарклінґом чисельність не мала значення.

— Дивися! — крикнув Мал.

Чоловіки на вцілілому баркасі тягли за собою морського батога, який не припиняв борсатися. Вони підняли вітрила, і шквальний вітер погнав їх не до китобійного судна, а прямісінько до шхуни. Узявся вітер невідомо звідки. Я придивилася уважніше. На баркасі зі зведеними руками стояв хтось із членів екіпажу. Сумнівів не залишилося: на Штурмгонда працював Верескун.

Раптом хтось схопив мене за талію і відірвав від палуби. Світ немов перевернувся догори дном, і я зойкнула, коли мене закинули на велетенське плече.

Піднявши голову, я намагалася звільнитися від руки, що стиснула мене залізним обручем, і побачила, як до Мала, зблискуючи ножем, біжить Тамара.

— Ні! — заверещала я. — Мале!

Він підняв руки, намагаючись захиститися, та дівчина лише розітнула його пута.

— Біжи! — крикнула вона, тицьнувши йому ножа й витягаючи меч із піхов на стегні.

Толя стиснув мене міцніше й помчав палубою. Тамара з Малом не відставали.

— Що ви робите? — пискнула я, гупаючись головою об велетневу спину.

— Просто біжи! — відгукнулася дівчина, проштрикнувши мечем Корпуснійця, котрий кинувся їй напереріз.

— Я не можу бігти! — крикнула я їй у відповідь. — Твій брат-ідіот закинув мене на плече, як кавалок шинки!

— Ти хочеш урятуватися чи ні?

Часу на відповідь у мене не було.

— Тримайся міцніше, — попередив Толя. — Стрибаємо.

Я міцно заплющила очі, приготувавшись шубовснути в крижану воду. Однак Толя встиг зробити лише кілька кроків і, несподівано застогнавши, впав на одне коліно й випустив мене з рук. Я гепнулася на палубу й незграбно перекотилася на бік. Подивившись угору, побачила над нами Івана і Пекельника в синіх шатах.

Іван витягнув руки. Він стискав Толине серце, і цього разу поруч не було Штурмгонда, аби його зупинити. Пекельник рушив до Тамари з Малом, у його долоні спалахнула іскра й одразу перетворилася на рухому арку. «Все скінчилося, навіть не почавшись», — засмучено подумала я. Але наступної миті Пекельник завмер і задихнувся. Його вогонь раптом згас.

— Чого чекаєш? — гиркнув Іван.

Хлопець лише здушено засичав, вирячив очі і схопився руками за горло.

Правою рукою Тамара тримала меч, а от ліва стиснулася в кулак.

— Гарний фокус, — похвалила вона, щосили жбурляючи геть кремінь паралізованого Пекельника. — Та я теж знаю гарний фокус.

Вона розмахнулася мечем і протнула безпомічного хлопця, котрому розпачливо хотілося вдихнути повітря, одним безжальним рухом.

Пекельник важко гупнувся на палубу. Іван приголомшено подивився на застиглу над позбавленим життя тілом дівчину, з чийого меча струменіла кров. Він, мабуть, на мить відволікся, бо Толя з жаским ревом негайно підвівся з колін.

Іван стиснув кулак, знову зосереджуючись на завданні. Толя скривився, але не впав. Велетнева рука смикнулася вперед, й Іванове обличчя спотворилося від болю і подиву.

Я перевела погляд із Толі на Тамару, нарешті все зрозумівши. Вони гриші. Серцетлумачники.

— Подобається, дрібното? — поцікавився Толя, тупцяючи назустріч Іванові.

Хлопець розпачливо викинув уперед другу руку. Він тремтів, і видно було, що йому не вдається вдихнути. Велетень злегка похитувався, та продовжував просуватися вперед.

— Зараз довідаємося, в кого міцніше серце, — мовив Толя.

Він повільно посунув вперед, наче змагався з сильним вітром, на обличчі в нього виступив піт, а зуби вищирилися в дикій посмішці. Я замислилася, чи не впадуть вони обоє замертво. І тоді пальці Толиної простягнутої руки стиснулися в кулак. Іван засмикався в конвульсіях. Очі закотилися. На губах розквітла кривава бульбашка. Хлопець гупнувся на палубу.

Я, мов у тумані, помітила, який навколо здійнявся безлад. Тамара змагалася з Верескуном. Ще двоє гриш стрибнули на Толю. Почувши постріл, зрозуміла, що Мал заволодів пістолем. Та погляд мій прикипів до мертвого Іванового тіла. Він загинув. Дарклінґова права рука. Один із наймогутніших гриш у лавах Другої армії. Іван пережив Зморшку і волькр, а тепер загинув.

Ледь чутне схлипування вирвало мене з роздумів. Над Іваном, затиснувши рота руками, стояла Краяльниця.

— Женю… — почала я.

— Зупини їх! — пролунав із протилежного боку палуби крик.

Обернувшись, я побачила, що Дарклінґ зчепився з озброєним моряком. Женя тремтіла. Потягнувшись до кишені своєї кефти, вона видобула пістоль. Їй навперейми кинувся Толя.

— Ні! — кинула я, заступаючи йому шлях. Не збиралася стояти й дивитися, як він убиватиме Женю.

Важкий пістоль тремтів у її руці.

— Женю, — тихо озвалася