Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

нас дивиться чи як мене можуть покарати. Туман уже підіймався від води й тягнувся палубою. Я подивилася на Мала, запам’ятовуючи кожну найменшу рисочку його обличчя: яскраво-сині очі, вигин губи, рубець, що тягнувся вздовж підборіддя. Позаду нього я побачила Тамару, котра спритно підіймалася мотузкою з ліхтарем у руках.

— Ти ні в чому не винен, Мале. Ні в чому.

Хлопець опустив голову, притискаючись своїм чолом до мого.

— Я не дозволю йому зробити тобі боляче.

Ми обидвоє знали, що він не зможе зупинити Дарклінґа, та правда була такою болючою, що я просто відповіла:

— Знаю.

— Ти кажеш так мені на догоду, — ледь помітно всміхнувся Мал.

— Про тебе слід добряче попіклуватися.

Він притиснувся губами до моєї маківки.

— Ми знайдемо спосіб вибратися звідси, Аліно. Завжди знаходили.

Я поклала закуті в кайдани руки йому на груди і заплющила очі. Ми були самотні посеред крижаного моря, бранці чоловіка, котрий у прямому сенсі міг створювати чудовиськ, та я чомусь повірила Малові. Нахилилася до нього і вперше за кілька днів дозволила собі іскорку надії.

Пролунав крик:

— Два румби з правого борту!

Наші голови одночасно повернулися, і я застигла. У тумані рухався якийсь нечіткий блискучий білий силует.

— Святі, — видихнув Мал.

Тієї ж миті дивне створіння розірвало спиною хвилі, його тіло вигнулося над водою звивистою аркою, луската спина розсипала навколо веселкові іскри.

Русал.

2 Міфічні люди-тюлені з ірландського й шотландського фольклору.

3 Невелике вітрило на грот-щоглі.

 

 

Русал був легендою, казкою, вигаданим створінням, що жило на краєчку мапи. Та сумнівів не лишалося. Крижаний дракон виявився справжнім, і Мал знайшов його так само, як оленя. Це здавалося неправильним, як і все, що відбувається занадто швидко, наче ми мчали назустріч чомусь незбагненному.

Мою увагу привернув крик із баркаса. Чоловік, котрий опинився найближче до морського батога, прицілювався, стискаючи в руці гарпун. Та драконів білий хвіст злетів над поверхнею, розірвавши хвилі, і гучно хльоснув, накривши човен стрімкою стіною води. Чоловік із гарпуном важко гупнувся на дно, баркас небезпечно нахилився, та в останню мить вирівнявся.

«Молодець, — подумала я. — Бийся з ними».

А тоді гарпуни запустили з іншого баркаса. Перший полетів широкою дугою й, нікому не нашкодивши, шубовснув у воду. Другий протнув шкуру морського батога.

Тварина схарапудилася, несамовито замахала хвостом, а тоді витяглася вгору, наче змія, викинувши тіло з води. На мить морський батіг застиг у повітрі: напівпрозорі, схожі на крила плавці, блискуча луска, оскаженілі червоні очі. Від голови на­всібіч розліталися бризки води, велетенські щелепи розтиснулися, демонструючи рожевий язик і кілька рядів сліпучих зубів. Змій кинувся на найближчий човен і з несамовитим гуркотом розтрощив його. Тендітний човник розколовся навпіл, і люди опинилися у воді. Дракон клацнув зубами біля ноги моряка, і чоловік з вереском зник у хвилях. Решта членів екіпажу стрімко попливли закривавленою водою до вцілілого баркаса, де їх затягли на борт.

Я знову перевела погляд на такелаж китобійного судна. Верхівка щогли зникла в густому тумані, та мені ще вдавалося роздивитися спокійне світло Тамариного ліхтаря на грот-бом-брамселі.

Коли черговий гарпун влучив, морський батіг заспівав — мені ніколи не доводилося чути нічого прекраснішого, хор голосів злився в жалобній пісні без слів. «Ні, — збагнула я, — це не пісня». Змій плакав, звивався і крутився у хвилях, тікаючи від баркасів і намагаючись струсити з себе гачкуваті вістря гарпунів. «Бийся, — мовчки благала я. — Якщо він тебе впіймає, то вже не відпустить».

Проте я бачила, що дракон вповільнився, його рухи зробилися млявими, а крики нерішучими, тоскними, майже позбавленими ледь чутної музики.

Якась частина мене хотіла, щоб Дарклінґ покінчив з цим. Чому він цього не робить? Чому не розірве морського батога Розтином і не з’єднає мене з ним, як зробив це з оленем?

— Сіті! — гукнув Штурмгонд.

Туман зробився таким щільним, що я навіть не могла зрозуміти, звідки лунає його голос. Почула, як десь біля правого борту щось кілька разів гупнуло.

— Розчиніть туман, — наказав Дарклінґ. — Ми втрачаємо баркас.

Я почула, як перегукуються гриші, а тоді відчула здійнятий Верескунами вітер, що грався полою мого пальта.

Туман розсіявся, і в мене відвисла щелепа. Дарклінґ із гришами досі стояли біля правого борту, прикипівши поглядами до баркаса, який тепер, здавалося, веслував у протилежний від китобійного судна бік. Але ліворуч, наче зітканий з повітря, з’явився ще один корабель — вишукана шхуна з блискучими щоглами і розмаяними прапорами: червоний пес на бірюзовому тлі, а нижче блакитно-золотий подвійний равканський орел.

Я знову почула гупання й побачила на лівому борту китобійного судна сталеві пазурі. «Кішки», — здогадалася.

А тоді все сталося одночасно. Десь щось завило, наче вовк на Місяць. Через огорожу китобійного судна з гавкотом і скавчанням, наче зграя диких псів, посипали чоловіки