Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Дівчина розгублено роззирнулася, не певна, куди цілитися. Я поклала долоню їй на рукав. Здригнувшись, Женя тицьнула в мене дулом.

Повітря розітнув гуркіт грому, і я зрозуміла, що Дарклінґ ви­рвався на волю. Озирнувшись, побачила, як до нас котиться хвиля темряви. «Все скінчено, — подумала. — Нам гаплик». Однак уже наступної миті я побачила яскравий спалах і почула постріл. Темрява розчинилась, і я помітила, як чоловік зі спотвореним від люті та болю обличчям притиснув до себе руку. Не вірячи очам, зрозуміла, що Дарклінґа підстрелили.

Штурмгонд мчав до нас, затиснувши пістолі в руках.

— Біжіть! — крикнув він.

— Ну ж бо, Аліно! — гукнув Мал, хапаючи мене за руку.

— Женю, — розпачливо попросила я, — ходи з нами.

У неї так тремтіла рука, аж я злякалася, що вона впустить пістоль. Щоками струменіли сльози.

— Не можу, — уривчасто схлипнула вона й опустила зброю. — Іди, Аліно, — додала. — Просто іди.

Наступної миті Толя знову закинув мене на плече. Я несамовито замолотила його по широкій спині.

— Ні! — закричала. — Зажди!

Та на мене ніхто не зважав. Толя з розбігу перестрибнув загорожу. Падаючи в крижану воду, я заверещала, готуючись до її холодних обіймів. Та натомість нас підхопив, вочевидь, створений Верескунами вітер і кинув на палубу шхуни нападників із такою силою, що аж кістки затріщали. Після нас приземлилися Тамара з Малом, а невдовзі приєднався Штурмгонд.

— Подайте сигнал, — крикнув він, зводячись на ноги.

Пролунав пронизливий свист.

— Прівєте, — гукнув капітан незнайомого мені моряка, — скільки нас?

— Восьмеро у воді, — відповів той. — Чотири залишилися на китобійному судні. Вантаж уже в дорозі.

— Всі Святі, — вилаявся Штурмгонд. Озирнувся на китобійне судно, змагаючись із собою. — Мушкетери! — крикнув чоловікам на головному марсі. — Прикрийте їх!

Мушкетери взялися обстрілювати палубу китобійного судна. Толя кинув Малові гвинтівку, а тоді закинув іншу собі за спину. Заскочивши на загорожу, подерся вгору. Тамара витягнула з піхов на стегні пістоль. Я продовжувала лежати на палубі ганебною купою, руки в кайданах ні на що не годилися.

— Морський батіг у безпеці, мой капітан! — крикнув Прівєт.

Ще двоє Штурмгондових людей перестрибнули загорожу китобійного судна і, шалено розмахуючи руками, гепнулися на палубу шхуни. В одного з них із рани на руці щедро струменіла кров.

А тоді знову пролунав гуркіт грому.

— Він узявся до справи! — попередила Тамара.

Темрява поповзла до нас, відрізаючи шхуну від цілого світу й проковтуючи все на своєму шляху.

— Звільніть мене! — попросила я. — Дозвольте допомогти!

Штурмгонд кинув Тамарі ключі і крикнув:

— Ну ж бо!

Тамара потяглася до моїх зап’ясть, вовтузячись із ключем, коли нас накрила темрява.

Ми осліпли. Я почула, як хтось закричав. Із клацанням відчинився замок. Кайдани впали з моїх рук і приземлилися на палубу з глухим дзень.

Я підняла руки, і світло розітнуло темряву, відштовхуючи чорну хвилю назад до китобійного судна. Штурмгондів екіпаж зрадів, але сміх застиг на їхніх губах, щойно повітря наповнилось іншим звуком: скрипучий вереск пронизував своєю недоречністю, наче розчахнулися двері, яких ніколи не слід було відчиняти. Рана в мене в плечі гаряче запульсувала. Нічєвої.

Я обернулася до Штурмгонда.

— Нам час забиратися звідси, — кинула йому. — Негайно.

Капітан завагався, приймаючи непросте рішення. Двоє його людей залишилися на борту китобійного судна. За мить його риси закам’яніли.

— Старшини, напинайте вітрила! — гукнув він. — Верескуни, на схід!

Я побачила біля щогл ряд моряків, які синхронно скинули в повітря руки, й почула, як гупнуло полотно, напинаючись від несамовитого вітру. То скільки ж гриш найняв до свого екіпажу корсар?

Утім, Дарклінґові Верескуни вишикувалися на палубі китобійного судна, намагаючись збити нас із курсу власними вітрами. Шхуна небезпечно захиталася.

— Гармати ліворуч! — проревів Штурмгонд. — Залп. За моїм сигналом!

Я почула пронизливий свист. Корабель здригнувся від оглушливого бум, а потім ще одного й ще одного, коли корпус китобійного судна пробили гарматні ядра. З Дарклінґового боку пролунали нажахані крики. Штурмгондові Верескуни вхопилися за цю нагоду, і шхуна вільно помчала вперед.

Коли гарматний дим розсіявся, я побачила, як до загорожі потрощеного корабля підійшла загорнута в чорне постать. На нас полетіла чергова чорна хвиля, однак ця була інакшою.

Вона звивалася над водою, наче повзла до нас, і її супроводжувало моторошне клацання тисяч голодних комах. Темрява пінилася й здималася, наче хвиля, що набігає на скелю, а тоді почала розпадатися на фрагменти.

Поруч зі мною Мал пробурмотів молитву і скинув гвинтівку на плече. Я зосередила силу і шмагонула Розтином, спалюючи чорну хмару, намагаючись знищити нічєвой, перш ніж вони набудуть остаточної форми. Але спинити всіх мені не вдавалося. Орда чорних пазурів і зубів зі стогоном наближалася до нас.

Штурмгондові люди відкрили вогонь.

Нічєвої дісталися до щогл шхуни й закружляли навколо вітрил, зриваючи матросів, мов стиглі фрукти. Потім шугонули на палубу. Мал несамовито стріляв, члени екіпажу повитягали шаблі, проте кулі та леза лише затримували потвор. Їхні тінисті тіла коливались і знову набували форми, продовжуючи сунути вперед.