Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Еймос зітхнув і вихопив рушника зі своєї торби.

— Скочу прийму душ.

— Ти ошалів? — йому Джянґво. — Там немає ж нікого з екіпажу! А ті накинуться на тебе.

— Ага.

— То навіщо?

— А на те, — мовив Еймос, перекидаючи рушника через плече, — що не люблю я чекати.

Щойно Еймос рушив до душової, демонстративно несучи рушника на плечі, менший бандючок заговорив із кимсь по своєму ручному терміналу. Кликав ватагу!

Душова складалася з п’яти брудних пластикових кабінок, що тулилися до однієї перегородки, та десятка туалетів вакуумного змивання, притулених до другої. Мийниці пошиковані рядочком від самих дверей. Посередині — відкритий простір, де стояли лавки, щоб можна було посидіти, чекаючи своєї черги прийняти душ, а чи перевдягтися опісля. Для кулачного бою не найліпші умови. Забагато твердющих виступів, у які можеш угатитись, а ще ж як тут не перечепитися через цю чи ту лавку.

Еймос шпурнув рушника в мийницю і, спершись об неї спиною, схрестив руки на грудях. І він не заждався. Лише за кілька хвилин по тому, як юний бандючок покликав своє товариство, п’ятеро зарізяк із вимагацької зграї один за одним забігли до приміщення.

— Тільки шестеро, всього? Ганьба мені, що так мало!

— Якраз вистачить, — запевнив Еймоса найстаріший з тих. А ватажок зронив:

— Та здоровила теж смертні!

— Ну то що ж? Як це тут у вас робиться? Я опинився на вашій території, тож віддаю данину поваги вашим домашнім заведенціям.

Ватажок засміявся.

— Смішний ти, чоловіче! Та зараз і ґиґнеш, хоч який смішний. — Обернувшись до найменшого бандючка, мовив тому: — Наїхав він на тебе, малий!

Підліток видобув із кишені заточку. Служба безпеки не пропускала аніякої зброї в пасажирський салон, тож зброєю виявився шмат металу, віддертий від чогось уже всередині корабля, а тоді загострений. Тюремні, куди тут дінешся, правила.

— Я до тебе з усією належною повагою, — сказав збандючілому хлопчині Еймос. — Я вбив свого першого, коли мені було десь стільки літ, як і тобі. Ну, точніше не лише одного, але я зараз не про це. Я напрактикувався достатньо, аби серйозно зустріти і тебе, й твою ножаку.

— Добре.

— Та де! — печально заперечив Еймос. — Нічого доброго тут немає!

І тоді, чи хто з присутніх і встиг кліпнути оком, як Еймос уже й перетнув простір, що розділяв їх, і вхопив ту хлопцеву руку, що тримала зброю. Корабель якраз рухався зі швидкістю одного g, тож Еймос легко підняв супротивника над підлогою і крутонув його так, що хлопцева рука вдарилася об одвірок кабінки. Тоді як тіло його й далі рухалось за інерцією, а Еймос не випускав його руки, тож довелося тій руці обкрутнутись навколо точки удару. Звук розриву його ліктевих сухожиль був щось мов удар молотком по розмоченій деревині. Заточка випала з онімілих пальців і плавно поплинула до підлоги, й тоді Еймос відпустив супротивникову руку.

Запала довга мить, протягом якої п’ятеро шибайголів витріщалися на ножаку, що лежала на підлозі біля Еймосових ніг, а він пильно дивився на них. Де й поділося те голодне смоктання в його шлунку. Не стало й прикрої пустки за грудниною. І перестало пекти в горлі.

— Хто ж наступний? — запитав він, зігнувши руки і з посмішкою на обличчі, якої не усвідомлював.

То вони й накинулися, всі разом. Еймос тільки розпростер руки, припрошуючи їх у свої обійми, немов коханих-рідненьких.

***

— Ти в порядку? — питав його Ріко, прикладаючи алкоголізовану примочку до невеличкої подряпини на Еймосовій голові.

— Більш-менш.

— А ті як?

— Менш-більш, — відказав Еймос, — але якось та оклигають. Всі вийдуть своїми ногами, коли очуняють.

— Ти не повинен був битися через мене. Я б заплатив їм.

— Таки не повинен був, — сказав Еймос. А побачивши непорозумілий вираз на Ріковому обличчі, додав: — Бо й не через тебе я бився. Знаєш що, Ріко? Ті твої заощаджені гроші хай підуть у фонд Венді. Бо як ні, то начувайся: я знайду тебе й спитаю!

Розділ п’ятий. Голден

Один із Голденових дідусів потратив свою юність на приборкування бичків на родео. Збереглася купа світлин, де красувався високий, м’язистий, здоровий з виду чоловік, підперезаний ременем із величезною пряжкою та увінчаний ковбойським капелюхом. Але малий Голден побачив перед собою вже худющого, блідого, зігнутого, мов дуга, дідусика. От ніби літа злизали з нього все зов­нішнє, обернувши молодшу людину в якийсь мовби самою лише шкірою обтягнутий кістяк.

Його вразила думка: таке ж самісіньке обернення спіткало й Фреда Джонсона!

Старий полковник досі був високий, як і раніше, чоловік, однак де й поділися ті важкі м’язи, якими він колись пишався, і на біцеп­сах та на потилиці клаптями пообвисали великі зморшки шкіри. Переважно чорні коси на голові зробилися напочатку здебільшого сиві, а тоді майже всі й повипадали. Той факт, що він і досі спромогався випромінювати якусь абсолютну владність, означав лише, що геть-то мало фізична сила була до цього причетна.

Сідаючи, Голден побачив на столі перед Фредом дві склянки й пляшку чогось темного. Ледь помітним кивком голови господар запросив капітана пригоститися, й Голден, теж кивком, погодився на пригощення. Відкинувшись на спинку свого крісла, Голден протягло зітхнув, а тоді мовив:

— Дякую!

Фред стенув плечима.

— Це я тобі дякую, що завітав, а то куди це годиться, коли мусиш випивати наодинці з самим собою.

— Та я не про питво — але й за це дякую. А найбільша тобі дяка — за те, що латаєш нам «Росі». Грошики від Авасарали таки надійшли, однак серйозних ушкоджень набралося куди більше, ніж ми гадали, коли виставляли рахунок ООНівцям. Коли б не наша пільга «клієнта у фаворі», були б нам справжні непереливки...

— А хто тобі сказав, ніби ти маєш якісь тут пільги? — заперечив Фред, подаючи трунок, але усмішкою зм’якшивши серйозність свого заперечення. І, крекчучи, знову сів на своє місце. А Голден і тієї миті, коли заходив до цього кабінету, ще не усвідомлював, як він боїться цієї розмови. Хай би він навіть був певен, що відбудуться просто