Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

нехтують горами онлайн-доказів, — це недбалі й не дуже хороші журналісти. Традиційні репортери все ще незамінні, від них неможливо відмовитися, але їхніх репортажів недостатньо. Тепер для журналіста замало просто погортати нотатник і подзвонити потрібній людині, щоб отримати думку відставного аналітика ЦРУ. Однак він і не мусить ставати фахівцем із розслідувань за відкритими джерелами. Гершу просто потрібно було почитати мій блог.

 

Як далеко ми можемо зайти?

Моя робота з вивчення атак у Гуті привернула найбільше уваги з-поміж усього, про що я писав у той час. New Yorker опублікував велику статтю про мене під заголовком Rocket Man 132. Саміт Google Ideas у Нью-Йорку запросив мене читати лекцію на сцені, сидячи на бильці крісла з коричневої шкіри — щоб підкреслити, що я «диванний детектив» 133. Крістіан Аманпур із CNN узяла в мене інтерв’ю. Кілька місяців перед тим я був за крок від того, щоб усе це кинути. А тепер перегляди сторінки Брауна Мозеса знову зросли, сягнувши 254 000 у вересні 2013 року. Ще півтора року тому я радів позначці у 10 000 переглядів. Я мав скористатися цим моментом на повну, мав зробити щось значно більше, ніж блог.

Того ж року я опинився на лісистих пагорбах Північної Італії на семінарі з тактичних технологій Tactical Technology Collective від берлінської некомерційної організації, яка зібрала правозахисників і хакерів у чудовому комплексі з виглядом на озеро Орта. Мене призначили одним із п’яти викладачів у групу розслідувань 134 разом із титулованим журналістом, який викривав торгівлю людьми 135, експертом із технологій, який боровся за прозорість урядової діяльності 136, правозахисницею, залученою в антикорупційну кампанію ООН 137, і туніським активістом, який опублікував у блозі витік дипломатичного листування, що допомогло запалити Арабську весну 138.

Коли настала моя черга читати лекцію, я шалено нервувався: в аудиторії були люди, які ризикували життям у найгарячіших точках, поки я сидів удома перед ноутбуком. Утім, це вони мене запросили, тож я взявся крок за кроком пояснювати, як геолокував бойові зони в Лівії, виявляв зброю по всій Сирії, а нещодавно розкрив таємну міжнародну операцію з контрабанди зброї. Я подивився на аудиторію. Вони слухали уважно й зосереджено.

Згодом усі ставили мені те саме запитання: як нам це використовувати? Одна група хотіла вивчати зброю загонів спецпризначення. Коли я скерував їх до дуже перспективного відкритого джерела, вони стрімголов занурилися в масиви неопрацьованої інформації. Також до мене підійшли троє сирійців, серед яких був Хаді аль-Хатіб, який навчав правозахисників і журналістів захисту цифрових даних від шпигунства і диверсій. Хаді, який пізніше став одним із ключових працівників Bellingcat, раніше працював із міжнародними неурядовими організаціями на батьківщині, але виїхав із Сирії 2011 року, незадовго до початку повстання. Із Німеччини він стежив за сирійською війною через соцмедіа. Однак досі він не усвідомлював, що відео з його батьківщини показують не лише жахіття, а й докази.

Громадськість потроху дізнавалася про онлайн-розслідування, але не завжди з позитивного боку. Незадовго до мого відрядження в Італію на Бостонському марафоні пролунали вибухи: 15 квітня 2013 року недалеко від фінішу двоє терористів підірвали вибухівку. Троє загиблих, сотні поранених. Користувачі Reddit хотіли розібратися у справі, але робили це по-дилетантському, хибно покладаючи провину на різних темношкірих чоловіків із рюкзаками. Таке бездумне онлайн-розслідування, коли любителі нагнати страху прикидаються 139 детективами, дістало назву «діджилетантизм».

Інші вважали, що розслідування за відкритими джерелами — це те, що робить компанія WikiLeaks. А це зовсім не так. WikiLeaks працюють із витоками секретної інформації, тоді як розслідувачі за відкритими джерелами аналізують дані, до яких є загальний доступ. Через секретність отриманої інформації в руках WikiLeaks опинилася величезна влада, і це стало серйозною проблемою, коли Джуліан Ассанж виказав свої глибокі політичні вподобання. Він розподіляв витік інформації так, щоб найбільше нашкодити тим, хто йому не подобався, зокрема Гілларі Клінтон під час президентських перегонів 2016 року 140. Ще одна проблема з WikiLeaks у тому, що велетенські масиви даних неясного походження вкрай важко перевірити. Чи справжні оці всі потоки дипломатичних листувань? Можливо, але як бути певними? Я сприймаю WikiLeaks у кращому разі як потенційне джерело інформації серед багатьох інших, які маю ретельно перевірити.

На час, коли відбувався семінар Tactical Tech 2013 року, спільнота онлайн-розслідувачів була такою собі вільною групою людей, що сформувалася сама собою. Більшість були аматорами, але до нас долучилися кілька професіоналів: як-от Енді Карвін, який працював із соціальними медіа під час Арабської весни; Джош Лайонс із Human Rights Watch, фахівець із аналізу супутникових зображень; Крістоф Кьотл з Amnesty International, який корпів над аерознімками виправних таборів у Північній Кореї; колишній програміст Малахі Браун зі Storyful — компанії, яка першою почала моніторити соцмедіа в пошуку фактів, щоб перетворити їх на новини. Мало хто з нас зустрічалися в реальному житті, проте нас об’єднувало відчуття спільної роботи, ба навіть дружби.

Тоді, на перших етапах, ми навіть не могли до ладу сказати, що саме робимо і як це називається. Коли мені вдалося геолокувати відеозйомку з Лівії, я теж не знав, як це назвати. Після семінару Tactical Tech усі ті досвідчені активісти, повні ентузіазму щодо перспектив нашої роботи, не виходили мені з голови. Я розумів, що це почало оформлюватися в дисципліну, якої можливо навчити. Методи розслідування за відкритими джерелами були чудовим інструментом для вивчення численних тем, які все ще залишалися неторканими. Якщо жменька людей, працюючи на маргінесах, уже давала такі результати, то що буде, коли сотні чи й тисячі людей долучаться до пошуку онлайн-доказів? Здавалось, я намацав щось значне. Мені й далі приділяли багато уваги профільні видання, про мене писали статті й знімали телепрограми. Але інші цифрові детективи теж виконували неймовірну роботу, і до них приєдналися б інші. Вони заслужили на власну платформу.

Колись я почав розшукувати факти в інтернеті зі скромною метою: зібрати докази по крихтах і запропонувати їх справжнім експертам. Зі зростанням кількості знахідок мене самого почали називати експертом. Увесь цей час я чекав, що якась велика організація візьметься за