Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Мій ранок міг початися набагато раніше, але вчора довго не могла заснути. Думки катували найогиднішими способами. Вони перекидали моє тіло зі спини на лівий бік, а там на правий.  І при кожному зміні положення - виникали нові думи.

Спочатку  у голові сидів Липовський зі своєю посмішкою  та те, що неодмінно трапиться ввечері. Я не переживаю за свою невинність чи подібне. Вона нічого не коштує, але хотілося, щоб все сталося в обіймах коханої людини, а не хтивого чоловіка, який заради того, щоб трахати мене в омріяних позах виклав таку шалену суму. Видно, він дуже мене хоче, що я тільки назвала, що мені треба, то він без роздумів дав згоду.

Потім мозок шепотів про бандитів. У мене чомусь почалася параноя, що ось я зателефоную, а вони скажуть, що сума зросла вдвічі, або підкладуть якусь іншу свинюку. Це настільки сильно врізалося у мою голову, що навіть починала свято у це вірити.

Унаслідок - почало боліти серце. Воно стало судомно битися, а голова перетворилася на баняк. Від скронь до потилиці пронизували болі, а тонометр показував 110 на 150. Я випила таблетку анальгіну, а для заспокоєння м'ятний чай та знову лягла в ліжко.

Але думки не покидали - стала кмітувати про брата. Молилася, щоб ті бандюгани нічого йому лихого не вчинили. А якщо він побитий? Ще калікою стане…

Свинцеві думи душили до четвертої ранку. Тільки у той час заснула, і відповідно не почула будильник, який гучно калатав о восьмій ранку. Ні, мої вушка вловлювали той звук, але рука на автоматі вимкнула смартфон. Клац та все.

Тому лише біля одинадцятої ранку розплющую очі, але не від того, що виспалася, а від сусідів, які, либонь, роблять ремонт – голосно ходять, говорять, гупають молотком та інколи вмикають перфоратор.

І зараз він «ґвалтує» стіни, а я сиджу на кухні та слухаю його "чарівну" пісню. П'ю чорний чай та тямлю, що треба приводити себе в порядок, дзвонити зловмисникам та визволяти брата.

Маю це зробити сьогодні. Не можна затягувати, бо так частково отримаю спокій, а якщо пощастить, то сьогодні обійму Валерія, але головне потім власними руками не придушити від радості та злості.

Мій брат не дурний хлопець, але має одну ваду. Спочатку робить, а потім думає, або взагалі до цього не вдається. Завжди спішить, а якщо йому щось кортить, то зовсім шалений. Стає одержимий.

Бабуся, яка нас виховувала після загибелі батьків, то не раз читала йому нотації, але видно не допомогло, що нині все так сталося.

Сумно зітхаю та допиваю чай, який зігріває моє тіло, яке нині покриває тонкий рожевий халатик. Перевожу погляд за вікно - сьогодні сіро, мов світ кинули до мішка, який зав'язали, аби не пропускав сонце. Хоча радує, що нема дощу, бо з ним маю погані асоціації.

Здіймаюся та йду до ванної. Дивлюся на себе та бачу на шиї та ключиці "привітики" від Липовського. Синьо-фіолетові засмокти нагадують про бізнесмена та його прохання… Я заплющую очі та втягую повітря. Головне спокій. Притому варто згадати вчорашній вечір - не все було так страшно, але післясмак…

Хитаю головою та розплющую очата. Не варто драматизувати, Адо. Краще чисть зуби, вмивай обличчя та одягайся.

Приступаю до цього. Роблю легкий макіяж - зволожувальний крем, туш та трохи консилера, яким успішно замазую темні кола, та швидко одягаюся. Натягаю на себе зелений светр, що ховає горло, та сині джинси. Волосся затягую у хвіст та дивлюся на годинник - дванадцята дня.

У мене ще дуже багато часу. Гадаю, до трьох все владнаю, а там приїду додому зберу речі та поїду на квартиру до Липовського, де наведу бойовий "марафет" для вогняної ночі та чекатиму на нього. Від думки здригаюся, мов за спину кинули кубик льоду. Досі не можу втямити, що дійсно продалася.

Беру смартфон та набираю потрібний номер. Йдуть довгі гудки. Вони дуже неприємні. Я чекаю на відповідь та нарешті чую її.

- Невже бабло знайшла? – не вірить знайомий голос.

- Так, знайшла. Кажіть своєму головному, що у мене є повна сума.

- Дівко, не жартуєш?

- Ні, - впевнено говорю, дивлячись на свої ноги, що одягнуті в червоні шкарпетки.

- У мене є вся сума. Куди мені приїхати?

- Через годину подзвоню та скажу.

- Гаразд, - відповідаю.

Дзвінок завершується. Я непорушно сиджу, але розумію, що нема коли.
Відкриваю листування з Липовським, а там дивлюся, де знаходиться відділення банку з тим сховом. Він у центрі міста. Ну добре, що хоч не на іншому кінці.

Невдовзі йду за жінкою у сірому костюмі. Вона веде до моєї комірки, як тут зупиняється, відкриває двері, та ми заходимо до приміщення, яке вузьке, а по обидва боки камери схову - великі залізні шафи, які своїм видом дають зрозуміти наступне - тут добра надійність.

Ми проходимо далі, і зупиняємося біля потрібної. Жінка ввічливо каже:

- Ваша – 3848842.

- Дякую, - відповідаю я та стаю навпроти неї, а працівниця банку йде до дверей та приковує очі до чорної підлоги.

Я набираю пароль, який дорогою вивчила на пам'ять. Десять цифр та три літери, то не так багато.

Ввожу все вірно, адже через мить сірі дверцята відмикаються та показують мені чорну дорожню сумку.