Читати книгу - "Франческа. Повелителька траєкторій"

— Ну, татку, не сварись, я так більше не буду, — простогнала дівчина.

Я повернувся на своє місце.

— Ану розказуй, де ти вчора так надудлилась?

— О-о-ой… м-м-м… М-м-м-ме-е-е… Це-е-е… у неділю подружка по коледжу приїхала в гості… Ми подумали: нащо нам кудись іти? Замовили піцу, купили вина…

— Не бреши, від вина й піци так не штиняє. Таке враження, що ви там скунса зжерли!

— Аха-ха-ха… ти такий смішний, Джорджіо, як же ж смішно… о-о-о-ох…

— Ну?

— Ну… ну й випили ми вино. Ус-с-се випили. А у Дженні… це та м-моя п-п-подруга. Був косяк.

— О-о-о-о!

— О-о-о-о…

— Ясно.

— Шо т-тобі ясно? Свято тільки почалася… Мені погано.

— Нудить?

— Нудить. Голова наче всрана каменюка…

— Ти пила зранку?

Франческа підняла голову, з трудом звела очі до купи, сфокусувала погляд і видихнула:

— Тишодурний? Та я на алкоголь дивитись не можу, — і знову впустила голову на руки.

— Воду. Ти пила зранку воду? У тебе зневоднення й інтоксикація. Тобі потрібно багато пити.

Я пішов на кухню й приніс пляшку мінеральної води.

— Пий.

Франческа одним духом випила одразу половину.

— А потім ми зателефонували Еліс, і вони приїхали…

— Хто?

— Вони.

— Обидві?

— Ага.

— Дві Еліс?

— Ха. Ха. Еліс з подружкою. Чим ти слухаєш? Вони приїхали і привезли пляшку «Абсолюту».

— І вас чотирьох ця пляшка вбила?

— Це була велика пляшка… Майже два літри…

— І ви її всю?..

— Ми-ми-ми-и-и…

— Що?

— У них ще віскі було…

— Як ви взагалі живі лишилися?

— Хто живий? Я, наприклад, мертва.

— А де решта трупів?

— Еліс з Меґан поїхали на роботу, а Дженні у мене вдома, вона у відпустці.

— Ну я розумію — нажертись у п’ятницю ввечері. Чи в суботу. Але в неділю…

— Ойможнаподумать… Він святіший за Папу Римського. Чи ти в неділю ніколи не того?

— Я покинув великий спорт.

— Аха-ха-ха… Ти смішний, Джорджіо… Ой…

Тут Франческа наче хамелеон, різко змінила колір. З блідого, навіть трохи рожевуватого, дівчина стала сіра, а потім одразу позеленіла.

— Джорджіо… Мені погано…

Я зрозумів, що дівчині треба в туалет. Підхопивши під руки, вивів її в коридор і пішов було в напрямку чоловічої кімнати. Але на півдорозі розвернувся і взяв курс на жіночу. Збоку, мабуть, здавалося, що ми танцюємо танго. Партнер упевнено волік партнерку за собою. Дівчина, насилу переставляючи ноги, тяглася за ним мішком. Партнерові тільки троянди в зубах не вистачало.

Я завів Франческу в туалет, штовхнув ногою двері кабінки й сказав:

— Давай.

Напарниця подивилась на мене круглими очима й вичавила:

— Що «давай»?

Я забув, як англійською буде «блювати». І показав, як мав би виглядати процес. У цю саму мить у туалет зайшла сержант МакКарті. Побачивши нас біля кабінки — мене, що старанно імітував процес блювання, і Франческу, яка затисла собі рота руками, сержант позадкувала.

— Саро, допоможіть! — заблагав я. Суперінтендант у ту ж секунду кинулась на допомогу.

— Що ста… — сержант втягла носом повітря й скривилась. — А-а-а, ясно.

— Їй треба почистити шлунок, — сказав я.

— Я принесу міралакс, — Сара розвернулася, щоб піти.

— Не треба їй нічого, треба запхнути два пальці в горло!

— А що це у вас тут діється? — у дверях стояв доктор Рассел.

Астрофізик мав якусь магічну властивість з’являтись у найнесподіваніший момент і з ходу розуміти ситуацію.

— Він каже, що їй треба запхнути два пальці в горло, — сказала Сара.

— Нудить? — спитав Рассел.

Франческа заплющила очі й стала сповзати по стінці кабінки.

— Робіть, як він каже! — сказав професор. — Усе правильно. Треба, щоб її вирвало.

Франческа жалібно подивилась на мене й прошепотіла:

— Я не можу… Я не знаю… Я не вмію…

— Два пальці в рот. І в унітаз, — коротко наказав я і зняв з напарниці окуляри.

— Я почергую в коридорі й нікого не пускатиму, — Сара вийшла й зачинила двері.

— Ну, давай, — підбадьорив Рассел, — тут усі свої!

Я обережно підтримував її за лоба. Лоб був холодний, як жаба, і липкий, наче стьожка для мух. Запах стояв такий, що нещодавній скунс не ризикнув би й підійти до туалету.

Ми сиділи в кабінеті й думали, що робити далі.

— Їй не можна за пульт, — сказав я, — але в мене тоді не буде пари. Хто мене дублюватиме?

— Я все роз-з-зумію, — образилась Франческа. — Я не п’яна.

— Алкоголь у тебе в крові все одно є, — Рассел схрестив руки на грудях. — Сідати за пульт у такому стані заборонено. У нас zero tolerance [13].

— То як бути?

— Я сяду замість Франчески, — запропонував Рассел, — а ти, Франческо, сядеш до Андрія і його контролюватимеш.

— «Контролюватимеш»! — огризнувся я. — Можна подумати, що це я тут нализався до втрати пульсу!

Мені категорично не сподобалось слово «контролюватимеш».

Коли ми зайшли нарешті в командний центр, Франческу вже не нудило так сильно, але без жалю на неї, білу, мов полотно, не можна було дивитись.

— Андрі-і-і-ію, ти вчора добре погуляв? — офіцер Баррел унюхав запах.

— «Андрію». Чого одразу я? Чому я?

— Ну а хто? Ну не Франческа ж… — Баррел нарешті ідентифікував джерело запаху. — Ой…

— Я сьогодні її підміняю, — сказав Рассел, — а вона допомагатиме Андрієві.

— «Допомагатиме», — пробурчав я. — «Контролюватиме»! Ану ж я зараз надихаюсь і неправильно розрахую кутову швидкість. Сорок градусів, блін.

Через півгодини в командному центрі стало неможливо дихати, незважаючи на кондиціонер. Франчесці знов погіршало.

Невдовзі новина про її некондиційний стан дійшла й до полковника. Командир бази зайшов особисто провідати свою улюблену прибацану двійку.

Франческа сиділа, заплющивши очі. Їй здавалося, що вона на кораблі, а корабель потрапив у десятибальний шторм.

— Тобі не краще?

Дівчина помотала головою.

— Може, тобі віскі принести? — Вескотт запропонував свій метод «врятувати рядового Франческу». — Маю пляшку Cutty Sark!

— У неї алкогольна інтоксикація! Їй од віскі тільки гірше буде. Потрібен міцний, гарячий і солодкий чорний чай та багато мінеральної води з лимоном.

— Алкоголь на похмілля допомагає тільки тим, хто хворий на алкоголізм, — видав я неабиякі знання похмільної справи.

Я не знав, як сказати англійською «абстинентний синдром», тому висловився дещо простіше. А ще я не знав, як англійською «піти в запій» — так мій аргумент був би ще яскравіший.

Усі замовкли й вирячилися на мене.

— Що?

— Ти явно в темі, чувак! — з повагою сказав Баррел.

— Усі, хто хоч коли-небудь мав справу з росіянами, знають, як лікувати похмілля, — зауважив Рассел. — «Bodun», — додав астрофізик.

Через п’ятнадцять хвилин у командний центр зайшла напарниця з чашкою чаю в руках. Вона сіла посеред кімнати й сказала:

— Привіт! Мене звати Франческа. І я алкоголічка!

* * *

Це на Землі моя напарниця може спокійно хильнути кільканадцять чарочок алкоголю — причому байдуже, якого саме і в якій послідовності. А якби вона була в космосі, то поводилась би чемно, бо в космосі з алкоголем справи кепські.

Історія стосунків астронавтів і алкоголю почалася ще з Базза Олдріна, «Людини-Що-Була-На-Місяці». Релігійний Олдрін (а він пресвітеріанин), який, крім усього іншого, був старійшиною церковної громади, згадував у своїй книзі про те, що перед висадкою на Місяць 1969 року астронавт провів таїнство причастя. Були й хлібці, що їх перед стартом передав йому пастор, і невеличка колба з вином, і навіть кубок (хотів би я побачити, як саме Базз витрушував у нього вино, бо в умовах слабкої гравітації Місяця зробити це, мабуть, було непросто). Причастя дозволив пастор. Ну авжеж, пастор не Г’юстон.

Про те, як пили на орбіті росіяни, детально згадував нині покійний космонавт Георгій Гречко. Кому цікаво, знайдіть і почитайте, бо росіяни без алкоголю… Ну, ви зрозуміли. Історія стосунків на