read-books.club » Сучасна проза » Тягар пристрастей людських 📚 - Українською

Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

178
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тягар пристрастей людських" автора Сомерсет Вільям Моем. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 176 177 178 ... 212
Перейти на сторінку:
там вільний вечір), аж раптом зіштовхнувся з Лоусоном. Спершу він хотів мовчки піти далі, але старий знайомий не дав йому такої нагоди.

— Де ви, дідько забирай, увесь цей час були?

— Я? — перепитав Філіп.

— Я писав вам і запрошував на вечірку до студії, але ви не відповіли.

— Я не отримав вашого листа.

— Так, я знаю. Ходив до шпиталю, щоб побачитись із вами, і знайшов свій лист на полиці. Ви що, покинули інститут?

На мить Філіп завагався. Казати правду йому було соромно, але це відчуття розлютило його, і юнак змусив себе зізнатися, хоча однаково зашарівся.

— Так. Я втратив той невеличкий капітал, який мав, і не міг собі дозволити продовжувати навчання.

— Послухайте, мені страшенно шкода. І чим ви займаєтесь?

— Працюю адміністратором у крамниці.

Слова застрягли у Філіпа в горлі, але він вирішив, що не приховуватиме правди. Не зводячи очей із Лоусона, Кері побачив, як той знітився, і його вуста скривилися у жорстокій посмішці:

— Якщо зазирнете в «Ліннс і Седлі» і навідаєтеся у відділ жіночих суконь, зможете побачити, як я розгулюю там у сюртуку і невимушено підказую жінкам, які хочуть купити нижні спідниці чи панчохи, куди їм іти: «Перший поворот праворуч, мадам, а потім другий ліворуч».

Лоусон, помітивши, що Філіп перетворює це на жарт, силувано засміявся. Йому не вдавалося добрати слів. Змальована товаришем сцена нажахала його, але хлопець боявся виявляти співчуття.

— Ваше життя неабияк змінилося, — зауважив він.

Слова здалися йому самому абсурдними, і Лоусон одразу ж про них пошкодував. Філіп залився багряним рум’янцем.

— Трохи, — погодився він. — До речі, я винен вам п’ять шилінгів.

Кері запхав руку до кишені і витяг звідти кілька срібних монет.

— Ох, це такі дрібниці. Я вже про них і забув.

— Ну ж бо. Беріть.

Лоусон мовчки взяв гроші. Молоді люди стояли посередині хідника, і перехожі штовхали їх. У Філіпових очах сяяла іронія, а художник не знав, що товаришеве серце крається від розпачу, і почувався страшенно незручно. Йому жахливо хотілося зробити щось, але він не знав, що саме.

— Послухайте, ходімо до студії і побалакаємо.

— Ні, — кинув Філіп.

— Чому ні?

— Нам немає про що балакати.

Кері побачив у Лоусоновому погляді біль, але нічого не міг вдіяти; йому було шкода товариша, та слід було подумати про себе. Думка про те, що доведеться обговорювати з кимось своє становище, була нестерпною, і примиритися із ситуацією вдавалося лише, забувши про неї. Філіп боявся, що, відкривши другові душу, видасться слабаком. До того ж тепер він відчував непереборну огиду до місць, де йому доводилося страждати: Філіп чудово пам’ятав, як принижувався в тій студії та, мало не помираючи від голоду, сподівався, що Лоусон пригостить його, чи востаннє позичив там п’ять шилінгів. Він ненавидів Лоусона через те, що поруч із ним пригадував дні свого найгіршого падіння.

— Тоді, ось що: приходьте якось до мене на вечерю. Коли самі захочете.

Філіпа розчулила люб’язність художника. Він замислився, скільки різноманітних людей були з ним люб’язними.

— Страшенно мило з вашого боку, старий, але я не прийду. — Кері простягнув Лоусонові руку: — На все добре.

Лоусона збентежила така несподівана поведінка, однак він потиснув хлопцеві руку, і Кері поспіхом покульгав геть. На душі було важко, і Філіп, як завжди, почав картатися за свої вчинки: він сам не розумів, який божевільний гонор змусив його відмовитися від запропонованої дружби. Раптом він почув, що за ним хтось біжить, і його одразу погукав Лоусонів голос. Філіп зупинився, але несподівано знову зробився ворожим, і повернувся до Лоусона з холодним кам’яним обличчям.

— Що сталося?

— Гадаю, ви чули про Гейворда, чи не так?

— Я знаю, що він поїхав до Кейптауна.

— І, знаєте, помер одразу після висадки.

На мить Філіпові відняло мову. Він не міг повірити власним вухам.

— Як? — запитав нарешті.

— Ох, від черевного тифу. Не пощастило. Еге ж? Я так і думав, що ви, можливо, ще не знаєте. Коли я про це почув, мені аж подих перехопило.

Лоусон швидко кивнув і пішов геть. Філіп відчув, як захололо серце. Він ще ніколи не втрачав друга-ровесника, а смерть набагато старшого за них Кроншоу здавалася чимось природним. Новина надзвичайно його приголомшила і нагадала про власну смертність. Як і чимало інших людей, Філіп чудово знав, що всі ми колись помремо, але не відчував, що це мусить статися з ним. Саме тому Гейвордова смерть глибоко вразила юнака, хай навіть він уже давно ставився до колишнього товариша прохолодно. Він пригадав їхні довірливі бесіди і задихнувся від болю, що їм більше ніколи не доведеться потеревенити. Згадалася перша зустріч і всі приємно проведені в Гейвордовій компанії місяці в Гейдельберзі. Від думки про змарновані роки серце втекло у п’яти. Філіп автоматично йшов, не розбираючи шляху, і раптом роздратовано помітив, що тиняється уздовж Шафтесбері-авеню замість того, щоб повернути до Геймаркта. Повертатися назад не хотілося, та й новина відбила бажання читати — Філіп мріяв залишитися наодинці й подумати, тож вирішив піти до Британского музею[323]. Тепер самотність була його єдиною розкішшю. Почавши працювати у «Ліннс і Седлі», він частенько навідувався туди і сидів перед фігурами з Парфенона, не думаючи ні про що конкретно, а просто дозволяючи божествам заспокоїти свою стурбовану душу. Однак сьогодні боги не знайшли для нього слів, і за кілька хвилин Кері нетерпляче вийшов із зали. Тут було забагато людей — провінціалів із тупуватими обличчями та іноземців, занурених у путівники; їхні огидні пики забруднювали вічні шедеври, їхня невгамовність порушувала невмирущий божественний спокій. Філіп пішов до іншої зали, де не було майже нікого, і стомлено сів на лавицю. Нерви були на межі. Йому не вдавалося викинути людей із голови. Іноді у «Ліннс і Седлі» вони справляли на нього таке ж враження, і він нажахано дивився, як марширують повз нього цілі шеренги людей; його лякала їхня бридкість і ницість, написана на чолі; їхні лиця спотворювалися від дріб’язкових бажань, і відчувалося, що на красі вони анітрохи не розуміються. Погляди у покупців були скрадливі, а підборіддя безвільні. Вони не здавалися грішними, просто ницими і вульгарними створіннями з примітивними жартами. Часом Філіп помічав, що роздивляється людей, шукаючи схожості з тваринами (він намагався цього не робити, адже така гра швидко перетворювалася на звичку), і всі вони скидалися на овець, коней, лисиць чи козлів. Дивлячись на людей, Кері сповнювався огидою.

Утім, місцева атмосфера незабаром поглинула юнака. Він заспокоївся і взявся неуважно розглядати виставлені в залі надгробні плити. Тут були роботи

1 ... 176 177 178 ... 212
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тягар пристрастей людських», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тягар пристрастей людських"