Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

афінських каменярів, датовані четвертим-п’ятим століттям до Різдва Христового, — прості витвори, особливі не завдяки таланту автора, а завдяки вишуканому духу античності; з часом кольори мармуру достигли і набули медового відтінку, тож біля них глядач несвідомо згадував гіметських бджіл[324], а їхні обриси зробилися м’якшими. Деякі пам’ятники зображували оголену постать, що сидить на лавиці, інші — прощання померлого з тими, хто його любив, а на декотрих мерці чіплялися за руки тих, хто залишався позаду. На всіх було вибите трагічне слово: «Прощавай» і більше нічого. Ця простота неймовірно розчулювала. Друзі прощалися з друзями, сини — з матерями, а стриманість додавала болю жестам живих. Усе це сталося так давно, одне за одним над цим горем минали століття; за дві тисячі років плакальники перетворилися на таких самих мерців, як ті, кого вони оплакували. Однак скорбота досі жила у камені й наповнювала Філіпове серце таким співчуттям, що він прошепотів: «Бідолашні, бідолашні».

Саме тоді йому спало на думку, що всі ці іноземці зі своїми путівниками, усі простолюдини, що тиняються крамницею, зі своїми примітивними бажаннями і вульгарними турботами, теж смертні і мусять померти. Вони теж кохали й мусили прощатися з коханими, сини — з матерями, дружини — з чоловіками; і це, напевно, було ще трагічніше, адже життя у них було потворним і відразливим, вони не знали нічого, що робить цей світ гарнішим. Один пам’ятник був справді прекрасним — латунний барельєф, на якому двійко юнаків трималися за руки; стриманість ліній і простота підказували, що художник щиро розчулився. Це був вишуканий пам’ятник дружбі, котра поступається своєю цінністю лише одному почуттю; Філіп дивився на нього, а на очах бриніли сльози. Він згадував Гейворда і те, як божевільно захопився ним, щойно познайомившись, думав про втрату ілюзій, а потім і байдужість, аж до тієї миті, коли їх більше не пов’язувало нічого, крім звички і старих спогадів. Один із найдивніших на світі феноменів: ти протягом місяців бачишся з людиною щодня і від цієї близькості не можеш уявити без неї свого життя; а потім настає час розлуки, і життя йде собі, як раніше, і в порівнянні усе, що видавалося важливим, виявляється непотрібним. Час минає, а ти навіть не сумуєш за другом. Філіп згадував початок їхньої дружби в Гайдельберзі, коли Гейворд міг досягнути видатних успіхів і завзято дивився в майбутнє, а потім, раз по раз нічого не досягнувши, сам прирікав себе на невдачу. А тепер він помер. Та його смерть виявилася такою ж безплідною, як і життя. Гейворд помер безславно від дурнуватої хвороби, знову зазнавши невдачі, навіть наприкінці життя нічого не досягнувши. Здавалося, наче він ніколи й не жив.

Філіп розпачливо запитував себе, навіщо тоді взагалі жити. Усе здавалося безглуздим. Історія з Кроншоу повторювалася. Те, що він колись існував, не мало жодного значення; поет помер і його забули; залишки тиражу його збірки продають букіністи; може видатися, наче чоловік народився з однією метою: дозволити настирливому перодряпу написати статтю в журнал. У душі Філіп волав: «Який у цьому сенс?!»

Результат абсолютно не відповідав зусиллям. За бурхливі фантазії юності доводиться платити гіркотою від втрати ілюзій. Біль, хвороби і нещастя невпинно тягнули шальки донизу. Що все це означає? Кері подумав про власне життя, про благородні надії на самому його початку, про обмеження, поставлені власним тілом, про нестачу друзів та брак тепла в юності. Схоже, він завжди чинив так, як вважав за найкраще, а в результаті виявився справжнім невдахою! Хтось не мав перед ним переваг і став успішним, а хтось перевершував його в усьому, однак не досягнув нічого. Схоже, все вирішує випадок. Дощ шмагав однаково правого і винного, не цікавлячись чому і для чого.

Подумавши про Кроншоу, Кері пригадав перський килим, який чоловік подарував йому, запевняючи, що там ховається відповідь на запитання про сенс життя. І несподівано істина відкрилася Філіпові. Він усміхнувся: тепер, коли все було зрозуміло, слова Кроншоу здавалися однією із загадок, над якими ти ламаєш голову, аж поки тобі не підкажуть, а потім не вдається збагнути, як можна не відповісти на неї. Відповідь була очевидна. Життя не має сенсу. На Землі — супутнику зірки, що мчить у космосі, життя виникло під впливом певних умов, які були частиною історичного розвитку планети; точнісінько так само, як з’явилося, за певних умов людство зникне. Людина не важливіша за інші форми життя і з’явилася як реакція на природне середовище, а не як вершина усього сущого. Філіп пригадав історію про східного правителя, котрий захотів дізнатися всю історію людства. Один мудрець приніс йому п’ятсот томів, але зайнятий державними справами король наказав йому скоротити написане. За двадцять років мудрець повернувся з п’ятдесятьма томами, але правитель уже був занадто старий, щоб читати стільки товстих книжок, тож наказав йому ще раз скоротити їх. Минуло ще двадцять років, і старий та сивий мудрець приніс правителеві одну-єдину книжку, де були зібрані знання, яких шукав правитель, проте цар помирав і не мав часу навіть на один том. І тоді мудрець переказав йому історію людства одним реченням: людина народжується, людина страждає і людина помирає. У житі немає сенсу, а людське існування безглузде. Нікого не турбує, народилася людина чи ні, живе вона чи померла. Життя незначуще, а смерть не має наслідків, зловтішався Філіп так само, як зловтішався дитиною, скинувши з пліч тягар віри в Бога. Тоді йому здавалося, наче він позбувся останнього вантажу відповідальності, і вперше він почувався по-справжньому вільним. Його непомітність раптом стала його силою, і Філіп відчув, що може позмагатися з жорстокою долею, яка постійно його переслідувала: якщо життя безглузде, світ втрачає свою жорстокість. Жодна людська дія чи бездіяльність не мають значення. Провали більше не були важливими, а успіх дорівнював нулю. Філіп був найбездумнішим створінням у людському вихорі, що на коротесеньку мить захопив поверхню планети; і водночас він був усемогутнім, адже розтлумачив хаос і осягнув таємницю небуття. У запаленій Філіповій уяві думки зіштовхувалися одна з одною, і юнак глибоко дихав від радісного задоволення. Хотілося співати і стрибати. Давно вже він не почувався таким щасливим.

«О, життя, — вигукнув Кері подумки, — де твоє, життя, жало?»[325]

Та сама бурхлива фантазія, що з математичною точністю продемонструвала Філіпові безглуздість буття, народила нову ідею, і йому здалося, наче він зрозумів, чому Кроншоу подарував йому перський килим. Так само, як ткач створює свій вигадливий візерунок не задля кінцевого результату, а заради естетичного задоволення, так і людина