Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

— Ну, Віпере, братику мій, розкажи-но, як ти мене вбив? А то я мертвим себе щось геть не відчуваю.

— Та хто ка’е, що я тебе вбив, босе? Хто таке набрехав?

— Хочу просто дізнатися, чо’ ти такий поквапливий. Ти б хоч, братику, перше вбив, а потім уже хвалився.

Вилупок не каже ні слова. А потім починає плакати, а разом з ним і той його дружбан. Ну, вони навіть не плакали, швидше — голосили. Звісно, хто сьогодні не вбив мене, того завтра вб’ю я, — і ось я притискаю Віперові волину щільніше до скроні, щоб прикінчити. А той другий починає вити, щоб його пощадили. Прямо реально молить його пощадити, от уже й на коліна опустився, аж незручно. Прямо як маленькі обидва. Коли я відводив убік волину, Віпер метнув у свого дружка швидкий погляд. Ну й розлючений він був! Ніколи не бачив такої люті. Ми з A-Плюсом гепнули їх обох руків’ям волини, та й пішли.

Якось ти надто вже легко це сприймаєш, скажу тобі, Алексе Пірсе. Ти там не обісцявся під столом? А втім, щось мені підказує, що ти не з полохливих.

Чи боюсь я чо’ось? Відплати? Повір мені: Віпер — найостанніша людина у світі, що наважиться мене переслідувати. А тим часом поліція вбила Коппера. А тоді й Папу Ло. Ти дещо мусиш зрозуміти. Оте замирення було між гето ЛПЯ і гето ННП. Поліція не підписувала договору ні з лібератами, ні з нацпатами. Правда, фараони на Ямайці відомі своєю тупістю. Ти надто молодий, щоб пам’ятати старі чорно-білі фільми. Ніколи не бачив коротких німих комедій про кейстонських копів[434]? Бачив? Так от, поліційні сили Ямайки — це і є та сама зграя кейстонських копів, тільки без Чарлі Чапліна. І Копперові, і Папі Ло вистачило смальцю зрозуміти, що фараони надто захоплені своєю вуличною вендетою, щоб надавати хоч якогось значення тому сраному мирному договору. Однак на те, щоб вистежити таку людину, як Коппер, у цих бевзів пішло не менше десяти років. Тобі, Алексе Пірсе, смальцю теж має вистачити, щоб зрозуміти, до чого я хилю. А між тим загинув Джейкоб Міллер[435]. Про те, чим усе це пахне, невдовзі збагнув Шота Шериф, — тому й літав у Маямі аж п’ять разів. А потім поцупив партію кокаїну у брата людини з «Венг-Ґенгу» — і перестрибнув у Бруклін. Там його й дістала куля одного з нью-йоркських «побратимів» «Венг-Ґенгу» — просто на танцях у клубі «Старлайт». Отак, не встигли люди оговтатися, як усі, хто входив до Ради за мир, виявилися мертвими, — крім отієї жінки та мене. Випадково чи ні, з’ясовувати я часу не мав. Я ще раз повернувся на Ямайку, на похорон Коппера, — і знову накивав п’ятами. І тепер туди — ні-ні-ні.

Доркас Палмер

Спина випрямлена, руки на колінах, а погляд такий, наче переді мною — Сі-Три-Пі-Оу[436]. Однак мені він здається більше схожим на домашнього цуцика, а оскільки я — жіночої статі, то, отже, мене ця ситуація робить схожою на сучку? Мабуть, ідеться про новий рівень вседозволеності: знати, що можеш змушувати інших чекати стільки, скільки тобі заманеться.

Я часто замислювалася над цим: може, це якийсь тактичний хід, щоб інші знали своє місце? Я даю гроші — тож цілуй мені дупу. Ось чек — тому зупиняй таксі і чекай чотири години.

Клята країна. Хоча, знову ж таки, це її гроші. Хоче платити мені ні за що — адже мені платять погодинно — будь ласка. А він і справді схожий на Лайла Ваґґонера, цей чоловік (я щотижня дивлюся «Шоу Керол Бернетт»[437], у повторах). Високий, темне волосся з сивиною на скронях, а підборіддя — як у симпатичного персонажа з мультику. Раз по раз він поглядає на мене, а зустрівшись зі мною поглядом, зразу відводить очі.

Може, сказати, що мені треба посцять, і тоді я зможу вийти з цієї кімнати? Точніше, попісяти. Господи Ісусе, терпіти не можу це слово: «пісяти». Особам чоловічої статі з десятирічного віку варто заборонити його вживати. Щоразу, коли чую його від чоловіків, відразу ж уявляю їхні малесенькі пісюнчики. Раптом він різко зиркнув на мене; мабуть, я гмикнула. О Боже, сподіваюсь, нічого не сказала вголос. Тепер залишається тільки вдати, що кашляю. Чути, як у себе в кабінеті та місіс / міс підвищила на когось голос, мабуть, на чоловіка, хоча хтозна. Лайл Ваґґонер дивиться на її двері, усміхається й водить головою з боку в бік. Які чоловіки носять рожеві штани? Ексцентричні? Гомики? Хоча, якби він був гомиком, то не мав би ні дочок, ні внучок. Біла теніска привабливо обтягує тіло. Чесно кажучи, такого Лайла Ваґґонера навряд чи прогнали б з любовної оргії, якби він захотів приєднатися. Готова піти в заклад на свою майбутню зарплату, що в басейні він одягає вузькі плавки. Мабуть, його можна назвати татусем або сивим плейбоєм — так американські дівчата називають тих, із ким їм не трахатися. Господи, швидше б уже та місіс / міс закінчила розмову, бо ще почну думати вголос і не зчуюся, як Лайл Ваґґонер вражено показуватиме на мене пальцем — як на чокнуту.

Не завадило б оглянути будинок. Я б, мабуть, підвелася, але щось мені підказує, що Лайл Ваґґонер, варто мені відійти хоча б на крок, вигукне: «Ні до чого не торкайся! Ти куди? Стій!» Будинок схожий на ті, де в порожній вазі на столі не знайдеш ні монетки, ні підібраного ґудзика, що відірвався. Стіл, зрозуміло, скляний, але не обідній. Ми з Лайлом Ваґґонером сидимо на дерев’яних стільцях з округлими спинками і м’якими сидіннями. Оббивка кремова, з коричневим орнаментом пейслі[438]. На стіні висять портрети: три літні білі жінки з глухими комірцями та двоє білих чоловіків — усі з кислим виразом на обличчі, який білі зазвичай мають на зображеннях. Праворуч і ліворуч від входу ще два стільці, точнісінько такі ж, на яких сидимо ми. Килимове покриття — в тон стільців. На журнальному столику стос журналів «Таун