Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

енд кантрі»[439] (це єдина частина кімнати, що видається трохи неприбраною). Багряний двомісний диванчик на таких же фігурних ніжках, як ванна в мене вдома. Одна з віталень схожа на ті, які завжди можна побачити в рекламі на задніх обкладинках «Нью-Йорк таймс меґезин». Від картин на лівій стіні можна просто з’їхати з глузду.

— Он там, посередині, Поллок[440], — каже він мені.

— А мені здається, це де Кунінг[441], — зауважую я.

Він витріщається на мене, а потім киває.

— Навіть не знаю, що в біса купує моя сім’я, але ця картина висить тут уже досить давно. Мені здається, ніби дитина зжерла свій набір кольорових олівців, а потім виблювала все на полотно.

— Окей.

— Ви, я бачу, не згодні.

— Чесно кажучи, містере, мені немає діла до того, що думають інші про мистецтво. До вас воно доходить або ні, але досить безглуздо чекати, що дійде до інших. Натомість довкола вас вивільняється музейний простір — від ще одного ідіота, який каже, що його чотирирічна донька малює не гірше.

— Ого. Де ж вони вас таку знайшли?

— Сер?

— Кен.

— Містер Кен.

— Та ні, просто... не зважайте. Як ви гадаєте, міс Жу-Жу-Жу коли-небудь почне поважати наш час і, врешті, ЗЛІЗЕ З БІСОВОГО ТЕЛЕФОНА?

— Я не думаю, сер, що вона вас почула.

— Я ж сказав, мене звати... та, байдуже. Ви, можливо, не знаєте, але, як ви гадаєте, моя невістка спеціально запросила темношкіру хатню робітницю?

— Мене в таку інформацію не посвячують, сер.

— Кен.

— Містере Кен.

— Мені просто цікаво, бо Консуела — мені здається, її звали саме Консуела, — виносила з дому все, що тільки могла.

— Окей.

Я була впевнена, що ніякої ямайської робітниці на ім’я Консуела не існувало.

— Вона була дуже своєрідна. Все, що крала, ховала спочатку під меблі. Скажімо, сьогодні вона краде постільну білизну. Спочатку вона запихає її під ліжко. Назавтра це може бути мило — під стільцем біля дверей спальні, яке потім перекочовує до столика зовні, потім під крісло, потім під крісло у вітальні, аж поки не опиняється на пристінному столику біля вхідних дверей. Таким чином щодня, переміщаючи кожну річ оцим маршрутом, вона завжди мала що-небудь біля дверей, а потім це виносила. Я сказав невістці: «Та нелегалка створила в нас удома справжній канал контрабанди!» А вона мені, знаєш, що сказала? «На півночі, папά, такі розмови неприпустимі». Можна подумати, я народився не в довбаному Коннектикуті. Тож я припустив, що з неї вже досить пуерториканців.

— Я з Ямайки.

— Не може бути. Я був на Ямайці.

Я лише подумала: ну ось, починається, черговий білий мен почне мені розповідати, як йому сподобалося в Очо-Ріосі, але сподобалося ще б більше, якби там не було таких злиднів. І країна така гарна, і народ такий доброзичливий, і навіть за всієї своєї трагічності знаходить у собі сили усміхатися, особливо їхні бісові дітки. Хоча він, схоже, любить відпочивати в Неґрилі.

— Еге ж. Пляж Скарбів.

— Га?

— Перепрошую?

— Вибачте, Пляж Скарбів?

— Ви його знаєте?

— Звісно.

Сказати по правді, я про нього й гадки не мала. Щось чула краєм вуха. Цікаво, він у Кларендоні чи в Сент-Мері, — в одному з тих місць, де я ніколи не бувала, бо ми не мали бабці, яка б усе ще жила в сільській місцевості. Чи в одному з тих місць, щоб відвідати яке, треба бути туристом, на зразок Французької бухти. Та байдуже.

— Усе таке незаймане. Дароване від Бога, як зазвичай називають ті місця, які потроху знищують. Скажімо так: там ніхто не носив футболок «Від’ямай мене». Я попросив одного хлопця, який був у білій сорочці та чорних штанях, принести мені колу, а він відповів: «Іди, бомбоклат, сам собі візьми». Лише уявіть. Я зразу полюбив те місце. Тож ви...

З кімнати нарешті з’являється міс, тримаючи під пахвою сумочку і на ходу поправляючи волосся.

— Папа, будьте ласкаві, покажіть міс Палмер будинок. Тільки сьогодні не перевтомлюйтесь, окей?

— Прошу вибачення, міс Палмер: за вами часом не стоїть якась дитина? Може, в дверях.

— Папа.

— Бо я не розумію, до якої дитини вона звертається.

— О, заради Бога, папа. Ваш син божеволіє там, на новій квартирі, бо я хочу туди мікрохвильову, а він каже, що вона надто дорога. Тому я мушу терміново йти. Папа, покажіть міс Палмер, де кухня. Нічого, якщо я кликатиму вас Доркас?

— Нічого, мем.

— Чудесно. Мийні засоби в тумбочці під раковиною. Прошу обережніше з нашатирним спиртом, від нього довго вивітрюється запах. Обід зазвичай о п’ятій, але цього разу можете замовити піцу, тільки не з «Шейкі», там вони надто солоні. Що ж іще... Гм-м-м... Не знаю. Та нічого. Щасливо всім. До зустрічі, папа.

Вона зачиняє за собою двері, залишаючи нас наодинці з батьком. Може, варто йому сказати, що я — не покоївка, а «Боже, благослови» — агенція іншого профілю?

— Тут, напевно, якась помилка.

— А то я не знаю. Але мій син усе одно з нею одружився. Ось такі справи.

Він устає і підходить до вікна. Воно теж високе. Що більше я дивлюся на цього чоловіка, то більше не розумію, навіщо я тут. Мені не здається, що настане такий момент, коли треба буде обмивати його від лайна або вкладати в ліжко після того, як я зміню обісцяні простирадла. Він дуже високий і зараз стоїть, нахилившись до вікна, — одна нога пряма, інша зігнута, ніби він збирається витиснути шибку. Я, мабуть, ще не бачила мужчину його віку, в якого б так збереглися сідниці.

— Ви друга за місяць, — каже він, як і раніше дивлячись у вікно. — Цікаво, скільки ви протримаєтеся.

— Перепрошую, сер, але мені не зовсім зрозуміло, навіщо я тут.

— Їй незрозуміло, навіщо вона тут...

— «Боже, благослови» не надає послуги покоївок, сер. Мабуть, саме тому у вас не склалося з попередньою працівницею.

Він повертається, притуляється до шибки спиною.

— Знати нічого не знаю ні про яке «Боже, благослови». І, будь ласка, будь ласка, будь ласка, досить зі мною делікатності розводити.

— Добре, містере Кен...

— Гаразд, хай буде так, раз не можна інак. Котра година? Їсти хочете?

Я зиркнула на свій годинник.

— Дванадцята п’ятдесят дві.