Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Хантер С. Томпсон
Культовий роман Х.С. Томпсона, вершина його творчості як гонзо-журналіста та письменника й асоціального елемента.
Змальовуючи божевільні пригоди головних героїв - ЛСД-шних фріків Рауля Дюка та Доктора Гонзо - у самому серці прогнилої з середини Американської Мрії - легендарному Лас-Вегасі, Хант отримав репутацію небезпечного психопатичного нарко-татуся божевільної, неадекватної, під зав’язку накачаної кислотою дитини на ймення гонзо і здав її під опіку світової контркультури, а сам посів почесне місце серед когорти інакомислячих, покидьків суспільства, фріків… загалом хороших людей.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хантер С. Томпсон
Страх та відраза у Лас-Вегасі: Несамовита поїздка в серце Американської Мрії
Присвячується Бобу Гейгеру, за те, що й так не потребує пояснення
Та Бобу Ділану за «Mr. Tambourine Man».
«Той, хто перетворюється на звіра, позбавляється болю людського буття.»
Д-р Джонсон
ЧАСТИНА ПЕРША
1
Ми були десь поблизу Барстоу на краю пустелі, коли наркотики почали діяти. Пам’ятаю, як я сказав щось на кшталт «Щось паморочиться в голові, сядь за кермо…» І раптом простір навколо нас заревів і небо заповнилось гігантськими кажанами, котрі кричали й кружляли навколо машини, що мчала зі швидкістю близько ста миль на годину в напрямку Лас-Вегасу. Звідкись збоку доносилось чиєсь волання: «Боже милостивий! Що це за кляті тварюки?»
Потім знову настала тиша. Мій адвокат зняв сорочку і пивом поливав собі груди. «Що за чортівню ти кричиш там?» пробурмотів він піднявши до сонця закриті очі, сховані за іспанськими сонцезахисними окулярами. «Не зважай,» мовив я. «Твоя черга керувати.» Я натиснув на гальма і направив Велику Червону Акулу до узбіччя шосе. Я подумав, що не варто згадувати про тих кажанів. Цей бідолашний гівнюк і так скоро їх побачить.
Вже був майже полудень, а нам лишалось проїхати ще більше сотні миль. Це будуть важкі милі. Я знав, що вже дуже скоро нас повністю накриє. Проте, шляху назад вже не було, так само як і не було часу на перепочинок. Ми мали встигнути. Реєстрація преси на славнозвісні перегони «Мінт 400» вже розпочалась і ми будь-що повинні були потрапити туди до четвертої години, щоб записатись і отримати наші посвідчення – наші захисні костюми. Модний нью-йоркський спортивний журнал потурбувався про бронювання нам місць в готелі та про оренду цього великого червоного Шевроле з відкидним дахом … і, врешті-решт, я був професійним журналістом; тож я мав будь-що описувати всі події від самого початку й до кінця.
Спортивні редактори також видали мені готівкю 300 доларів, більшість з яких відразу ж була витрачена на особливо небезпечні наркотики. Багажник машини нагадував пересувну поліцейську нарколабораторію. У нас було два пакети трави, сімдесят п’ять пігулок мескаліну, п’ять марок потужної кислоти, півсільнички кокаїну і ціла купа всіляких різнокольорових барбітуратів різної сили дії, а ще кварта текіли, кварта рому, ящик «Бадвайзеру», пінта чистого ефіру і дві дюжини емілів. Усе це було зібрано попередньої ночі. Ганяючи на максимальній швидкості по всьому Лос-Анджелеському округу від Топанги до Уотса й перебуваючи в наркотичному угарі ми зібрали все, що могли. Не те, щоб все це було нам потрібно для подорожі, але раз почавши колекціонувати наркотики, намагаєшся зібрати максимум.
Єдине, що мене турбувало був ефір. Немає нічого більш безпорадного, безвідповідального і збоченого, ніж людина в стані ефірного оп’яніння. І я знав, що ми досить скоро до нього доберемось. Можливо, навіть вже на наступній заправці. Ми спробували вже майже все з нашої колекції, тому зараз саме прийшов час для довгої глибокої затяжки ефірними випарами. А потім подолати наступні сто миль пускаючи слину в тупому ступорі. Єдиний спосіб підтримувати тонус - це закинутись стимуляторами, звісно ж не всіма відразу, а неквапно по одному, цього якраз буде достатньо, щоб промчати через Барстоу на швидкості дев’яносто миль на годину.
«Мужик, оце так поїздка,» сказав мій адвокат. Він нахилився, щоб зробити гучніше передавач, який гримів ритм-секцією і квакав словами: «One toke over the line, Sweet Jesus… One toke over the line…»
Один напас? Дурень нещасний! Почекай ще трохи і побачиш клятих кажанів. Я ледве міг чути радіо… сповз по краю сидіння стискуючи магнітофон, котрий всю дорогу награвав «Sympathy for the Devil.» Це була єдина касета, яку ми мали, тому ми програвали її постійно, знову і знову, неначе якусь божевільну відповідь на те лайно, що передавали по радіо. І, звісно, для того, щоб встановити собі ритм на дорозі. На постійній швидкості економніше використовується пальне, тому важливо підтримувати постійний ритм. Справді. В такій подорожі, як наша варто уважно слідкувати за витратою пального. Варто уникати сильних прискорень, від яких кров переливається в задню частину мізків.
Мій адвокат першим помітив автостопщика. «Давай підкинемо пацана,» сказав він і перш, ніж я встиг що-небудь відповісти, машина вже стояла, а той телепень уже біг до нас посміхаючись від вуха до вуха і горлаючи: «Оце так круто! Я ще ніколи не їздив на тачках з відкидним верхом!»
«Що, правда?» сказав я. «Ну ОК, думаю ти готовий, еге ж?»
Хлопець жваво замахав головою як тільки ми рушили.
«Ми твої друзі,» сказав мій адвокат. «Ми не такі як інші.»
«О Господи, подумав я, він ледве не вилетів з повороту.» «Більше ніяких розмов,» сказав я різко. «А то поставлю тобі п’явок.» Він усміхнувся, здається зрозумів. На щастя, в машині стояв такий жахливий шум – суміш свисту вітру та музики, що волала одночасно з радіоприймача й магнітофона – що хлопець на задньому сидінні не міг чути жодного нашого слова. Чи міг?
Як довго ми протримаємось? Мені було цікаво. Як скоро один з нас почне забивати баки цьому хлопцю всілякою ахінею? Що він подумає? Ця самотня пустеля була останнім відомим притулком родини Менсона. Чи буде він і далі посміхатись, коли мій адвокат почне волати про кажанів і гігантських скатів манта, котрі посиплються з неба на машину? Якщо це станеться, нам доведеться відрізати йому голову і десь поховати тіло. Тому що в такому разі ми аж ніяк не зможемо просто його відпустити. Він відразу ж настукає на нас в найближче лігво нацистських поганей і вони поженуться за нами немов пси.
Господи! Я це сказав? Чи тільки подумав? Я говорив? Вони мене чули? Я глянув на адвоката, але він, здається, нічого не помічав – він стежив за дорогою, керуючи Великою Червоною Акулою на швидкості сто десять чи щось таке. Із заднього сидіння – ані чичирк. Мабуть краще поспілкуюсь з цим чуваком, подумав я. Можливо, якщо я все поясню, він заспокоїться.
Звісно. Я розвернувся до нього і привітно заусміхався… водночас милуючись формою його черепа. «До речі,» мовив я. «Є одна річ, яку тобі варто зрозуміти.»
Він дивився на мене не кліпаючи. Він що, скрипить зубами?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії», після закриття браузера.
