Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тристане, то’о чоловіка я знаю. Він був тут, був саме тієї ночі, коли в мене стріляли. Знаєш, чому я зразу зрозумів, що це замирення не триватиме довго? Саме через ту ніч.
І ось я лечу в Канаду на розмову з деякими організаціями, щодо Ради за мир, а ще щоб зустрітися з одним братаном у Торонто. Він розповідає мені все про той концерт, та так багато, що я кажу: «Братане; ти ніби там побував». А він: «Так я ж усе бачив. Його від і до крутили на ТБ, на каналі культурних подій». Я здивувався, яким чином у Канаді могли бачити концерт, якщо зі мною ніхто навіть не говорив про купівлю прав. І тут у розмові спливає якась «Копенгаґен-сіті промоушнз», що продає матеріал телестанціям у Торонто, Лондоні та Міссіссозі. Я, зрозуміло, телефоную Папі Ло і питаю: «Братане, що за срань?» Він каже, що про матеріал нічо’ не знає, бо весь час займався ті’ки Міком Джаґґером. Але як хтось міг назвати свою фірму «Копенгагеном», якщо сам він, цей хтось, не звідти? Папа Ло каже: «Може, вона зі справжнього Копенгагена, отого, що за кордоном». Ага, а в мене на лобі написано, що я ідіот! Я вже не став говорити йому, що ніяких білих на зніманні концерту не було і, схоже, ми обидва знаємо, хто за цим стояв. Тоді він каже: «Може, це Шота Шериф». Я розсміявся, а перед тим, як повісити слухавку, сказав: «Натягни повідець на Джосі Вейлза, інакше мені доведеться це зробити замість тебе». Далі мені зателефонували з Нью-Йорка, з «Дабл’ю-Ел-Ай-Бі»[433], і запросили до себе на передачу. Тоді я сказав Папі Ло, що змінюю свій маршрут з Торонто на Нью-Йорк, в аеропорт Кеннеді. Але щойно вішаю слухавку, як вирішую натомість летіти в Маямі. Там купа ямайців, які про Раду ще нічого не чули, а інтерв’ю на радіо можна дати й телефоном.
За чотири дні я в Маямі. Хочу зустрітися з A-Плюсом, братаном з Балаклави. Коли я стукаю в його двері, він відчиняє і буквально підстрибує, скрикнувши, як дівчисько. Ти добре почув. Він сахається, наче побачив перед собою дапі. Дапі, до речі, це привид. Кажу тобі, чоловік ніби не знав, обісратися йому чи обісцятися. І ось він хапає мене, як своє рідне дитя, хоча є правило: поганий хлопець ні з ким не обіймається. Особливо з іншим поганим хлопцем. А цей обіймає мене і каже:
— Боже ж ти мій, Тристане, ти що тут робиш? Як ти зумів уціліти?
— Уціліти від чого? — питаю я.
— Ну як же! Чи ти не чув, бра’? Зараз тільки й розмов, що тебе вже нема серед живих!
— Що?! Це що за, бомбоклат, брехні?
— Віпер таке пускає, чотириокий заступник Джосі Вейлза. Буквально позавчора розповів, що тільки-но злітав у Нью-Йорк і порішив тебе.
— Порішив мене? То перед тобою, A-Плюсе, виходить, дапі стоїть, чи як?
— Та я вже й сам, якщо чесно, над цим міркую.
— Братане, цей вилупок не тільки мене не вбивав там, — я сам навіть не з’являвся в Нью-Йорку.
— Що?
— А то, чуваче. Передумав, коли зрозумів, що з радіостанцією в Нью-Йорку можу перебалакати й телефоном. Тоді як у Маямі багатьом не завадить почути про створену Раду за мир.
— Братане, як добре, що ти з’явився, бо я вже думав брати з собою двох і йти строїти того вилупка.
— Чекай-чекай, він що, ще в Маямі?
— Умгу, тут. Саме до дружбана поїхав перетерти — будинок на розі 30-ї та 46-ї. Ти знаєш, де тут парк з меморіалом Лінкольна?
— Та знаю. Які в тебе є причандали?
A-Плюс показує мені автомат Томпсона і «дев’ятку». Я беру «дев’ятку», він споряджає автомат, і ми виїжджаємо до меморіалу Лінкольна. Авто залишаємо за два квартали і чешем пішки до двору того дружбана. Ти взагалі знаєш ту частину Маямі? Одноповерхові будинки з верандою збоку, іноді заскленою. Замість газону в них — висохла трава і сухий бруд. Той будинок зі сплющеною автівкою на галявині ніби перенесли зі Східного Кінгстона. Коротше, підвалюємо до дому, A-Плюс заходить спереду, я ззаду. Двері в тих вилупків, звісно ж, не замкнені. Звісно ж, голосно і чітко чути Віперів голос. У будинок я потрапляю з лівого боку передпокою. Роблю два кроки — і ось він: стоїть до мене спиною і сцить в унітаз. Ще два кроки — і я біля нього, штовхаю його повз унітаз так, що ми влітаємо у шторку для душу, і я вкарбовую його в стіну. Прямо лицем, тож удар його оглушує. Окуляри злітають. Поки хлоп не отямився, я підставляю йому дуло до скроні та зводжу, щоб він почув клацання. Віпер починає сіпатися, та так сильно, що в мене ледь волина не випадає з рук. Чувак при цьому й далі собі сцить. Я ка’у:
— Ну, вилупку, уяви-но собі: схожу я з літака в Маямі й дізнаюся, що вже мертвий, і це чули всі на світі, крім мене. Як ти таке уявляєш?
— Йой, йой, не ’наю, Тристане, не ’наю, як це ти мо’еш бути мертвим. Ти ж... я ж бачу, що ти ось тут.
— То ти не ’наєш? Але, братане, це ж ти патякаєш направо-наліво, як убив мене? І коли ж убив? На тому тижні? Вчора?
У цю мить у дверях з’являється його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коротка історія семи вбивств», після закриття браузера.