Читати книгу - "11/22/63"

транквілізаторах. Розповідав їй, яка вона шльондра та як вона зруйнувала його життя. Чи може, то він про ту дівчину, котра його торкнулася, базікав. Для Джонні Клейтона всі вони були однакові: прагнучі сексу носійки хвороб. Мусиш встановлювати правила. Звісно, прокладаючи швабру.

Я вислизнув з туфель, залишивши їх на лінолеумі. Над мийкою горіло світло. Я глянув, пересвідчившись, що моя тінь не посуне поперед мене в одвірок. Витяг револьвер з внутрішньої кишені піджака і вирушив через кухню з наміром стати біля дверей вітальні й чекати, поки почую «Ейвон за викликом». А тоді я метнуся туди.[574]

Але зовсім не так трапилось. Коли Дік озвався, жодного оптимізму не було в його голосі. Прозвучав шокований зойк обурення. І не з ґанку, а просто в домі.

— Ох ти, Боже мій, Сейді!

Після цього все відбувалося швидко-швидко.

8

Клейтон зламав замок передніх дверей, отже, засув потім не став на місце. Сейді цього не помітила, а от Дік помітив. Замість постукати, він штовхнув двері і вступив досередини з каструлькою в руках. Клейтон так і сидів на пуфику, револьвер так і було націлено на Сейді, але свій ніж він поклав поряд, на підлогу. Дік потім казав, що він навіть уявлення не мав, що в Клейтона є ніж. Я сумніваюся, що він і револьвер в його руці зауважив. Вся його увага зосередилася на Сейді. Верх її блакитної сукні став уже криваво-бордовим. Рука і той бік дивану, де та звисала, були залиті кров’ю. Але найгірше було з її обличчям, обернутим до Діка. Ліва щока Сейді висіла двома фалдами, немов розірвана штора.

— Ох ти, Боже мій, Сейді! — зойк був спонтанним, чисто шок і нічого іншого.

Клейтон обернувся, верхня губа задрана в оскалі. Звів револьвер. Я це побачив, увірвавшись крізь двері між кухнею й вітальнею. Я побачив, як Сейді викидає вперед ногу, б’ючи в пуф. Клейтон вистрелив, але куля пішла в стелю. У ту мить, коли він підхоплювався на рівні, Дік пожбурив каструльку. Кришка з неї злетіла. Локшина, м’ясо, зелені перці в томатному соусі бризнули віялом. Каструлька, все ще напівповна, вдарилася об праву руку Клейтона. Рагу вихлюпнулося. З руки йому вибило револьвер.

Я побачив кров. Я побачив знівечене обличчя Сейді. Я побачив Клейтона, припалого до заляпаного кров’ю килима, і підняв свій револьвер.

— Ні! — закричала Сейді. — Ні, не треба, прошу, не треба!

Це прочистило мені мозок, мов ляпас. Якщо я його застрелю, я підпаду під поліцейське розслідування, неважливо, наскільки виправданим було вбивство. Личина Джорджа Емберсона розпадеться, і згаснуть всякі шанси запобігти тому вбивству, яке мусить статися в листопаді. Та й взагалі важко буде щось пояснити. Цей чоловік уже обеззброєний.

Чи то так мені гадалося, бо я також не бачив ножа. Ніж опинився під перекинутим пуфом. Та навіть якби він лежав на виду, я все одно його міг не помітити.

Я засунув револьвер назад до кишені і підсмикнув Клейтона на рівні.

— Ви не маєте права мене бити! — З його губ бризкала слина. Очі моргали, як у людини в корчах. З нього потекла сеча; я чув, як вона дзюрить на килим. — Я пацієнт психіатричної клініки. Я не відповідаю за свої дії, я не несу відповідальності, я маю довідку, вона у мене в машині, у бардачку. Я вам її пока…

Дрижання його голосу, жалюгідний переляк у його очах тепер, коли він був обеззброєний, те, як звисало жмуттям навкруг його лиця фарбоване в оранжево-білявий колір волосся, навіть аромат чоп-суї… від цього всього разом я оскаженів. Але головне — Сейді, зіщулена на дивані, залита кров’ю. Волосся в неї розпустилося, згусток його висів біля її лівої, страшно понівеченої щоки. Вона носитиме шрам на тому ж місці, де носить привид свого шраму Боббі Джилл, звісно що так, минуле прагне в собі гармонії, але шрам Сейді виглядатиме набагато-багато гірше.

Я ляснув його по правій щоці так сильно, що аж слина бризнула йому з лівого кутка рота:

— Ти, скажений покруч, це тобі за швабру.

Повторив з іншого боку, цього разу вибивши слину з правого кута його рота й отримавши задоволення від його верещання, гірке задоволення, безрадісне, таке, що трапляється в найгірших випадках, коли заподіяне зло настільки велике, що відплатити його нічим неможливо. Ані вибачити:

— Це тобі за Сейді!

Я стиснув кулак. В якомусь іншому світі Дік кричав у телефон. А чи тер він собі груди, як колись був тер собі груди Теркотт? Ні, принаймні поки що, ні. В тому ж, іншому, світі простогнала Сейді:

— І це за мене!

Я кинув вперед кулак і — я казав, що розповідатиму правду, достеменну правду до останньої крихти, — коли ніс у нього тріснув, крик його болю прозвучав музикою в моїх вухах. Я відпустив його, дозволивши завалитися долі.

Тоді я обернувся до Сейді.

Вона намагалась підвестися з дивана, але знову впала назад. Вона намагалася простягнути до мене руки, але й цього не змогла зробити. Вони впали на її просяклу кров’ю сукню. Очі в неї покотились під лоба, і я злякався, що вона зараз зомліє, але вона втрималася.

— Ти приїхав, — прошепотіла вона. — О Джейку, ти приїхав заради мене. Ви обидва тут.

— Бортьова алея! — кричав у слухавку Дік. — Ні, я не знаю номера. Не пам’ятаю я його, але ви побачите старого в заляпаних рагу туфлях, котрий стоятиме на вулиці й махатиме руками! Швидше! Вона втратила багато крові!

— Сиди спокійно, — промовив я. — Не намагайся вста…

Очі в неї розширилися. Вона дивилася мені за плече.

— Стережися, Джейку! Джейку, стережись!

Я обернувся, намацуючи в кишені свій револьвер. І Дік обернувся також, тримаючи телефонну слухавку в обох руках, наче бейсбольний кий. Проте, хоч Клейтон і підхопив той ніж, яким він був понівечив Сейді, дні його нападів на будь-кого вже минули. На будь-кого, окрім самого себе, тобто.

Це було нове повторення тієї сцени, свідком якої я став колись на Грінвіл-авеню невдовзі після свого приїзду до Техасу. Тут не ревів Мадді Вотерс з «Троянди пустелі», але тут також були важко поранена жінка і чоловік зі зламаним, кровоточивим носом, з висмикнутою зі штанів сорочкою, поли якої теліпалися йому ледь не до колін. Замість пістолета, він тримав у руці ніж, але все решта було тим самим.

— Ні, Клейтоне! — крикнув я. — Облиш це!

Його очі, видні крізь пасма помаранчевого волосся, вибалушилися, коли він уп’явся ними в шоковану, напівзомлілу жінку на дивані.

— Цього ти бажаєш, Сейді? — заволав він. — Якщо цього