Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

*  *  *

         Недільній ранок в монастирі завжди здавався складнішим за будь-які інші дні, не дивлячись на те, що розпорядок тоді нічим не відрізнявся. В чотири ранку Родіон із Сергієм Аврамовичем прокинулись по сигналу дзвонарів, котрі ходили зі, свого роду, мідними бубнами та час од часу вибивали в них, проходячи повз двері келій.

         Мовивши на колінах Ісусову молитву, ченці пройшли до храму Дмитрія Солунського.

         Родіон Михайлович жахнувся тому, що побачив у наві, побіля дверей вівтаря.

         – Кажуть, це ви написали ці ікони, – звернувся до нього Володимир.

         По різним бокам іконостасу висіли ті самі десять ікон. «Боже, о мій милий Христе-Боже, як це можливо?» – казав він собі. Здавалось, його борода стала сивіти на очах. О ні, ченці хрестились, поклонялись тим диявольським іконам!

         Увесь час служби Родіон Михайлович не відводив очей від них. «Кажуть, це ви написали ці ікони». О, Володимире! Та чи не горе за це чекає на Родіона Михайловича? Якби ж хто тоді знав, що під одним лише шаром тієї фарби ховається те, про що й говорити не гідно! Тепер його певність у тому, що він відправиться у скиту, була настільки сильною – що в голові вже йому уявлялась розмова з намісником. Це ж бо така підлість з боку Родіона! Святотатство, диявольщина, що й казати. Іконописець став пригадувати, як саме виглядав образ святих з тим рогатим ликом: в очах пекло, із рота ікла, із голови роги; а замісто святої аури з них сходило полум’я. Так, полум’я! «Спаліть же, – ледь не вголос виривалося в Родіона Михайловича, – спаліть їх, та не хрестіться, не моліться на них, бо не відаєте, як цим грішите!».

         Та хіба ж він міг знати, що таке станеться? Родіон вважав, що ці ікони йому знадобляться виключно у своїх таємничих цілях, котрі не стосуються його. В цій ситуації принципіально турбував іконописця лиш факт того, що йому необхідно спаплюжити Божий лик – але тут він пішов на жертву заради сина. Якби Родіон знав, в чому насправді виявиться користь із цих ікон, то ще б тисячу раз подумав, перш ніж приступати до роботи.

         Переживши, по-справжньому, службу, Родіон Михайлович вирішив востаннє оглянути церкву, помолився перед «Призри на смирення», попросивши в неї милосердя од Господа на майбутню його подорож, та вернувся до келії. Зібравши все врешті, він написав ще записку Сергію Аврамовичу: «Прощавайте. Я вимушений назавжди покинути монастир. Хай вам у всіх ділах помагає Господь!» – як найближчому своєму другу в ці недовгі часи перебування в обителі.

         Взагалі, того дня увесь монастир знаходився у піднесеному настрої, пов’язаному з раптовим покращенням стану здоров’я патріарха. Новина ця, до речі, розійшлась вчора по всій Україні, як сенсація, більша навіть від тої, з якої все це почалось. Справа в тому, що ремісія сталась настільки миттєво й несподівано, що лікарі могли списати це хіба що на «волю випадку», або ж, щоб більше догодити віруючим людям – «чудом».

         Рівно так не вщухав у своїх емоціях ієромонах Володимир. Він, як і завше, проводив послух у храмі, перебуваючи в медитаційному стані. Родіон Михайлович аж ніяк не міг полишити монастир, допоки окремо не попрощався зі своїм духовним отцем. Хоча, в цьому випадку він ще сподівався, що вчує від нього якусь вагому пораду (звісно, не признаючись повністю у тому, що наробив).

         – Володимире.

         Але від ієромонаха ні звуку.

         – Отче! – гучніше кликнув Родіон. – Я прийшов попрощатись.

         – Навіки? – не обертаючись до нього, спитав Володимир.

         – Напевно, отче, ви більше мене не побачите.

         Тоді ієромонах повернувся, зійшов з помосту вівтаря, та віддаючи своїми кроками луну по всій наві, наблизився до Родіона Михайловича.

         – Я не предикую вам якийсь гріх, по якому ви вирішили, що зобов’язані покинути монастир, але бачу, що причина серйозна.

         – Не предикуєте гріх? – повторив Родіон.

         – Так, – підтвердив Володимир. – А ви знаєте, мені дуже сподобались ваші ікони. В них деякі недоліки, але саме вони зробили ці образи чарівними – я знаю, ви працювали над ними день і ніч!

         «Чарівними» – це слово Родіон Михайлович потім повторював не раз. Не знати точно, з чим у теперішньому аспекті в нього воно асоціювалось – з красою ікон, таємничістю, чи взагалі з чаклунством.

         – Отче…

         Він не міг глядіти йому в очі.

         – Отче, забудьте про мене і про ті ікони. Я більше не буду просити у вас сповіді! Я самостійно зобов’язаний покаятись перед Господом! Я… йду в скиту.

         Володимир, проте, не став якимсь чином неспокійно ставитись до зізнання Родіона. Підійшовши до нього ближче, він поклав руки йому на плечі та промовив, точно мов батько до сина:

         – Ви послухали всі мої настанови. Більш того, ви зрозуміли мою філософію віри, Родіоне. Отож ідіть тільки за тим шляхом, котрий вважаєте правильним. І пам’ятайте – Бога нема навколо: у повітрі, чи в небі. Є тільки Його творіння. А сам Бог живе в душі. Розумійте, що з допомогою молитви, медитації, про яку я вам говорив – ви зумієте досягнути благополуччя. Проте тільки душевного. А от з тілесними вам не допоможе ні Всесвіт з зірками, ні Господь, бо Він же існує тільки в душі! А проте, вам це не так важливо – ви, Родіоне, будете в скиті, а там всьому тілесному ще менше приділяють уваги, ніж у нас, у простому монастирі.