Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Родіон Михайлович став міркувати. «Та хіба мені самому це відомо?» – питав він себе. Втім, зачепити розмову було за що.

         – Як думаєш, сину – мати, Царство їй небесне, все ще любить тебе?

         – Так, звичайно, – відповів Іван.

         Родіон почав дещо викопувати з пам’яті.

         – Вона хоче бачити тебе якомога щасливішим?

         – Звичайно.

         – А пам’ятаєш, коли мати ще була з нами…

         – Я не розумію, до чого тут любов, батьку, – перебив Іван.

         – Зараз зрозумієш. Тож, чи пам’ятаєш ти, щоб мати дозволяла тобі робити все що завгодно тільки для того, щоб ти був завжди щасливим?

         – Такого ніколи не було.

         – Значить, вона бажала тобі щастя, не дозволяючи робити все, що завгодно?

         – Саме так, – кивнув Іван.

         – А чи змушувала вона тебе щось постійно робити, як наприклад прасувати одяг, шити, готувати?

         – Ні…

         – Чому вона цього не робила?

         – Бо… вона… любила мене?

         – Вона не тільки любила – вона хотіла, щоб твоє дитинство було не таким, як у неї, чи в мене.

         – Яким же воно було?

         Родіон сів на своє ліжко.

         – Ми обоє жили в селі. Мене батьки змушували прокидатись спозаранку. Я теж був єдиною дитиною в сім’ї, як і ти, проте мене за це ніколи не жаліли! Якщо сказано працювати на тому жахливому полі, значить вперед, без жодних слів – бо ми ж трудились на користь нашої великої, «союзної», батьківщини! Отак і пройшло… Всі, мов манекени, однакові, наче якісь налякані, ховаємось за газеткою, чи від безділля лускаємо насіння, поки в школі все ті політичні вірші вивчали (ми, першокласники, наче хоч щось в тому розуміли!), в таборі вірші, бюсти ленінські, а потім раз – і знову на роботу, в поле! Так і виростали.

         Коли всього того не стало, ми з мамою зрозуміли, що такого фальшивого дитинства ми б не хотіли для тебе, от і відносились до тебе, як годиться. Це і є любов. Коли переживаєш, намагаєшся змінити на краще життя іншої людини, бо не хочеш, щоб вона пережила те ж саме, що пережив ти. При цьому любов нікому не можна приписувати – вона існує в людини завжди, бо без неї вона запросто не здатна існувати. Щастя тому, чи тій, кого так люблять – не для власної важливості, гордості, а для самопожертви, готовності віддати людині частину своєї душі.

         Останні слова Іван повторив про себе.

         – І я в останній час пережив багато всього, – продовжував Родіон Михайлович, – і кожного разу Господь забирав у мене найближчих людей, я бачив… горе інших, а сам при цьому ніякої фізичної болі не пережив! Так диявол поступає з тими, хто до Всевишнього прислухається. Що їм біль! – їм хоч очі випалюй, а вони нічого – витримають, моляться. Тому диявол, щоб ця, віруюча людина все-таки зневірилась, вбиває інших, близьких їй людей, катує силою її емпатії…

         В одну мить Родіон замовк.

         – А у відповідь ніякої винагороди од Бога… Та я на неї й не претендую, грішник…

         Тоді, зовсім несподівано, Іван поставив руку на плече батька.

         – Я буду ченцем разом з тобою.

         Родіон Михайлович не зміг нічого на те відповісти. Його погляд завмер на синові.

         – Ти казав правду, і тепер я розумію тебе. Я слухав тебе, мов справжнього мудреця, вчителя, і твої слова правильні. Я піду до намісника, і домовлюсь з ним. Тепер Бог відповість тобі за те, що ти йшов Його шляхом!

Кінець

Кінець