Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Тим часом Родіон ридав на підлозі. Ридав тяжко, майже без сліз, як плачуть всі зрілі люди.

         – Ти вбив Івана! О, цієї ночі, мій Іванчик! За що ж це, Господи? Чому не вб’єш мене, а вбиваєш те загублене ягня?

         Коли Андрій Прокопович оговтався, він наблизився до старого, та нахилившись якомога ближче, мовив:

         – Петро Сергійович зараз плаче, як і ти. Він віддав всю свою біль Господу, щоб Той подбав про його мертву доньку. А от Іван твій живий і здоровий, як ніколи.

         Не можна було сказати, що Родіону Михайловичу набагато полегшало від тих слів. «Як же це? – думав він. – Вбито Ольгу? Ту красуню, що я її на весіллі бачив, він згубив?».

         – Ти вбив її? – спитав Родіон. Його голос все ще полишався здавленим і хрипучим після відчайдушних ридань. – Навіщо ти це зробив, душогубе?

         – Піднімись же, і я тобі все розкажу.

         Родіон Михайлович повільно підвівся, та тремтячими кроками наблизився до свого стільця та хутчіше сів, неначе ще б секунду, і ноги його не витримали й підкосились. Андрій же всю наступну розмову провів у стоячому положенні. За цей час він те й діло поправляв краватку чи лацкани.

         – Думаю, ти знаєш, Родіоне, що кохання народжує життя, та що це є від Бога?

         – То й що? – в понурому, втомленому тоні питав іконописець.

         – А те, що в мене все навпаки. Там, де всі бачать життя, я роблю смерть. В тому числі в коханні.

         – Не розумію, до чого тут смерть дочки Петра Сергійовича.

         Мить пождавши, Андрій Прокопович дійшов до своєї основної думки:

         – Коли ви, прості грішні люди, зачинаєте чиєсь життя, то потім радієте. О, у вас народився новий раб Божий! Таж ви королі тепер! А з мене король поганенький – наслідника я не можу мати. Як ото Ревекка не могла народжувати, так і я не можу зачати дитину. А все, що я до цього докладаю – перетворюється у смерть. Сі́м’я моє в жінці – отрута.

         – Тож ти…

         – Так, Родіоне, я переспав з Ольгою, але був точно не в собі від пристрасті.

         Все стало прояснятись в голові Родіона Михайловича. Знову виникла перед ним та картина, коли всі радісно вигукували «гірко», а Ольга неначе цуралась цілувати нареченого. Точно! Адже він ще до самої п’ятниці знав, що все це влаштував Андрій Прокопович, не інакше. Тож все було дурнуватим фальшем, цирком, грою! Але ж до чого дійшов Андрій – попрохав прийти братію на весілля! Пізніше, після того, як Родіон прокинувся після весілля, йому пояснили, що молодик наговорив намісникові про похорони його дружини. Боже, яке це нахабство і безчестя! І при тому вмисне згадати померлу Марію, щоб скористатись цим…

         Андрій оглянув його робочий стіл. В один момент він побачив книжку. Апокаліпсис.

         – Як вона тобі? – спитав молодик.

         – Чудово, – відповів Родіон Михайлович. Думками він витав зовсім далеко від навколишнього світу.

         Андрій Прокопович ступив до ікон. Дістав першу – Ізраїля, або Якова. Він був зображений із закрученим каштановим волоссям і довгою бородою. На одному плечі він носив червону накидку.

         – В Апокаліпсисі ти бачиш мене як звіра, правда? Химерного, фантастичного. Насправді я не жив тоді, коли Іоанн Богослов писав свою книгу. Мені двадцять п’ять років, хоча всі бачать мене молодшим. Своєрідний Доріан Ґрей – ти читав цю книжку, Родіоне? А проте, це неважливо.

         Я невипадково дав тобі саме цих святих. Зараз канонізують багатьох людей – царів, старців, мучеників, навіть солдатів. Але якщо ти побачиш мене, мою істинну сутність, то відразу зрозумієш, яким мене бачив Іоанн Богослов.

         Він не встиг проговорити далі – їх перебив несподіваний візит Лонгіна. Його погляд шаленів від радості.

         – Родион, мой брат! Вы слыхали, что Онуфрий нынче выздоровел!

         Родіон коротко переглянувся з Андрієм.

         – Ну і слава Ісусу Христу!

         – Да, только что… – Лонгін помітив Андрія Прокоповича з іконою в руках, – Здравствуйте. Так вот, это только что новость пришла. Где-то минуту назад. Ну что же, не буду вас более отвлекать.

         Двері зачинились.

         Родіон Михайлович полегшено видихнув та повернувся до Андрія Прокоповича.

         – Краще б ти вже ішов звідси, – мовив іконописець.

         Андрій ще на мить задумався, та й дійсно став виносити з майстерні, одна за одною, ікони.

         Виставивши останню, він став перед нею та, заплющивши очі, обережно провів по ній рукою. По його тілу тоді пройшлись мурашки. Андрій наче знаходився в екстазі, не інакше.

         Із храму продзвеніли дзвони. Час Літургії.

         – Ми ще побачимось, Родіоне, ще побачимось, – сказав Андрій.

         За хвилину від нього не залишилось й сліду. Свої ікони він погрузив у білий «Мерседес». Родіон ніяк не міг догадатись, звідки в нього цей автомобіль – та й часу на те не мав.