Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Щодня мене приводили в носову частину палуби, де я стояла поруч із Дарклінґом. Мала під охороною утримували на протилежному боці корабля. Іноді я чула, як він перегукується зі Штурм­гондом, повідомляючи йому напрям, або жестами показує на щось схоже на глибокі подряпини над водою на величезних крижаних шельфах, повз які ми пропливали.

Я вдивлялася в шорсткуваті рівчаки. Це могли бути сліди від клешень. А може, й ні. Утім, в Цибеї я бачила, на що здатний Мал. Коли ми полювали на оленя, він показував мені поламане гілля і прим’яту траву — ці знаки здавалися очевидними, коли він на них указував, а за мить до того ховалися від погляду. Члени екіпажу залишалися скептичними. Гриші не приховували презирства.

У сутінках, коли минав черговий день, Дарклінґ урочисто вів мене палубою і спускався зі мною в люк на очах у Мала. Розмовляти нам не дозволяли. Я намагалася зустрітися з ним поглядом, мовчки повідомити, що зі мною все гаразд, однак бачила, як щодня зростають його лють та розпач, і нічим не могла його втішити.

Якось я затнулася біля люка, і Дарклінґ, упіймавши мене, притиснув до себе. Міг би одразу відпустити, але завагався і, перш ніж мені вдалося вирватися, поклав руку мені на талію.

Мал рвонувся вперед, і лише гриші втримали його від нападу на Дарклінґа.

— Залишилося три дні, трекере.

— Дай їй спокій, — загарчав хлопець.

— Я дотримуюсь обіцянки. З нею досі нічого не сталося. Та, можливо, ти не цього боїшся?

Мал здавався виснаженим до межі. Обличчя бліде, губи стиснулися в тонку лінію, м’язи на передпліччях здулися горбами, коли він спробував вирватися з лещат. Я не могла на це дивитися.

— Зі мною все гаразд, — тихо сказала, ризикуючи нарватися на Дарклінґів ніж. — Він не може зробити мені боляче.

Я збрехала, та слова були приємні на вустах.

Дарклінґ переводив погляд із мене на Мала, і я помітила в ньому похмуру роззявлену тріщину.

— Не турбуйся, трекере. Ти дізнаєшся, коли наша угода спливе.

Чоловік штовхнув мене в трюм, та я встигла почути його останні слова:

— Неодмінно переконаюся, що ти чутимеш, коли я змушу її кричати.

***

Тиждень добігав кінця, й на шостий день Женя рано мене розбудила. Поступово збираючись із думками, я помітила, що ще й не зазоріло. Мене протнув жах. А що, як Дарклінґ вирішив скоротити мою відстрочку і втілити свої погрози?

Проте Женя аж сяяла від радості.

— Він щось знайшов! — вигукнула вона, гойдаючись на п’ятках і мало не танцюючи, поки допомагала мені підвестися з ліжка. — Трекер каже, що ми вже близько!

— Його звуть Мал, — пробурмотіла я, відсахнувшись від дів­чини. Її ображений погляд я проігнорувала.

«Невже це правда?» — розмірковувала я, поки Женя вела мене нагору. А може, Мал просто сподівався ще трохи потягти час?

Ми вийшли у тьмяне, сіре передсвітанкове світло.

На палубі, розглядаючи воду, юрмилися гриші, Верескуни працювали з вітрами, а екіпаж Штурмгонда порався з вітрилами.

Туман був густіший, ніж напередодні. Він лежав на воді щільними клубками й чіплявся за корпус корабля вологими мацаками. Тишу порушували тільки Малові вказівки й викрикувані Штурм­гондом команди.

Вийшовши у відкрите море, Мал повернувся до Дарклінґа і сказав:

— Гадаю, ми вже близько.

— Гадаєш?

Мал коротко кивнув.

Дарклінґ замислився. Якщо Мал хитрує, його спроби однаково приречені, а ціну за них доведеться заплатити високу. Здавалося, спливла ціла вічність, перш ніж він кивнув капітанові.

— Спустити вітрила, — віддав команду корсар, і марсові старшини кинулися її виконувати.

Іван поплескав Дарклінґа по плечу і показав йому на південний горизонт.

— Корабель, мій суверене.

Я примружилася, намагаючись роздивитися крихітну цятку.

— У них підняті прапори? — поцікавився в Штурмгонда Дарклінґ.

— Напевно, це рибалки, — озвався капітан. — Та ми однаково не спускатимемо з них очей.

Він подав знак одному з матросів, і той поспіхом піднявся на грот-бом-брамсель3 з підзорною трубою в руках.

Баркаси були напоготові, й за кілька хвилин їх спустили з правого борту, навантаживши Штурмгондовими людьми, які були озброєні гарпунами. Дарклінґові гриші скупчилися біля загорожі, слідкуючи за їхнім просуванням. Здавалося, ритмічне хлюпання весел у воді гучно підсилюється туманом.

Я зробила крок назустріч Малові. Вся увага зосередилася на чоловіках на воді. За мною спостерігала лише Женя. Вона завагалася, а тоді навмисно відвернулася й приєдналася до решти біля загорожі.

Ми з Малом дивилися вперед, але стояли так близько, що торкалися одне одного плечима.

— Скажи, що все гаразд, — пробурмотів він хрипко.

Я кивнула, проковтнувши клубок у горлі.

— Зі мною все гаразд, — тихо повторила я. — Він там?

— Не знаю. Можливо. Коли ми полювали на оленя, мені іноді здавалося, що вже близько, а… Аліно, якщо я помиляюся…

Тоді я повернулася до нього, не переймаючись тим, хто на