Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Я зітхнула й розплющила очі. Іван мав дещо зачудований вигляд. Бажання ко́пнути його пересилювало мене.

— На вас усіх чекає велетенське розчарування, — пробурмотіла я.

— Сподіваюся, ти помиляєшся, і для тебе буде краще, якщо так і є, — нагадав Іван.

— І для нас усіх, — додав Федір.

***

Я втратила відчуття часу. За вікнами екіпажа промчали ніч і день. Здебільшого я розглядала навколишній краєвид, шукала якихось орієнтирів, котрі б нагадали мені щось знайоме. Я очікувала, що ми їхатимемо манівцями, та натомість екіпаж не з’їжджав із Ві, й Федір пояснив, що Дарклінґ віддав перевагу швидкості, а не хитрощам. Він сподівався, що я опинюся за безпечними подвійними стінами Ос Альти раніше, ніж плітки про мою могутність дістануться до ворожих шпигунів та найманих убивць, котрі працюють на території Равки.

Ми тримали несамовитий темп. Аж нарешті зупинилися, щоб змінити коней, і мені дозволили розім’яти ноги. Коли вдавалося поспати, мене діймали чудовиська. Якось я, смикнувшись, прокинулася, серце гупало у грудях, і виявилося, що мене розглядає Федір. Іван спав поруч із ним, голосно даючи хропака.

— Хто такий Мал? — запитав хлопець.

Я збагнула, що, напевно, розмовляла вві сні. Знічено глипнула на вартових-опричників, які сиділи поруч. Один байдуже дивився вперед. Інший дрімав. За вікном крізь березовий гайок, повз який ми саме мчали, лилося сонячне світло.

— Ніхто, — кинула я. — Друг.

— Трекер?

Я кивнула.

— Він був зі мною у Тіньовій Зморшці. І врятував мені життя.

— А ти йому.

Я відкрила рота, щоб заперечити, але зупинилася. Невже я врятувала Малове життя? Ця думка ненадовго мене зба­дьорила.

— Це велика честь, — додав Федір. — Врятувати життя. А ти врятувала багато життів.

— Недостатньо, — пробурмотіла я, пригадавши налякане Олексієве обличчя, коли потвора потягнула його в темряву.

Якщо я володію цією силою, чому не змогла врятувати його? Чи ще когось із тих, хто зник у Зморшці? Я подивилася на Федора.

— Якщо ти справді віриш, що врятувати життя — це честь, то чому став не Цілителем, а Серцетлумачником?

Федір замислено роздивлявся краєвид, що пролітав за вікном.

— У гришників-Корпуснійців найскладніший шлях. Від нас вимагають найретельніших тренувань та навчання. І наприкінці цього всього я відчув, що зможу врятувати більше життів, ставши Серцетлумачником.

— У ролі вбивці? — здивовано перепитала я.

— У ролі солдата, — виправив мене хлопець. Він здвигнув плечима. — Вбивати чи зцілювати? — продовжив він із сумною усмішкою. — У кожного з нас свій дар. — Вираз його обличчя різко змінився. Він випростався і штурхнув Івана ліктем у бік. — Прокидайся!

Екіпаж зупинився. Я здивовано роззирнулася.

— Ми вже… — почала, але вартовий поруч зі мною затиснув мені рота долонею й приклав палець до вуст.

Двері екіпажа розчахнулися, й усередину встромив голову солдат.

— На дорозі повалене дерево, — повідомив він. — Але це може бути пастка. Будьте насторожі й…

Закінчити речення йому так і не вдалося. Пролунав постріл, і хлопець упав, отримавши кулю в спину. Повітря раптово наповнилося наляканими криками й пострілами гвинтівок, від яких звело щелепи, коли залп куль вдарив у екіпаж.

— Лягай! — крикнув поруч зі мною вартовий, закриваючи моє тіло власним, а Іван відштовхнув мертвого солдата й зачинив дверцята.

— Фієрданці, — проінформував нас вартовий, визираючи назовні.

Іван повернувся до Федора й мого сусіда.

— Федоре, йди з ним. Будете з цього боку. А ми — з іншого. Хай там що, захищайте екіпаж.

Федір витягнув з-за пояса величезний ніж і простягнув його мені.

— Притиснися до підлоги й мовчи.

Гришники й вартові скоцюбилися біля вікон. А потім за Івановим сигналом вискочили з обидвох боків екіпажа, гримнувши за собою дверцятами. Я скрутилася на підлозі, вчепившись у важке руків’я ножа й притиснувши коліна до грудей, а спину — до підніжжя сидіння. З вулиці долинали звуки боротьби, дзвенів метал, хтось ревів і кричав, іржали коні. Екіпаж здригнувся, коли на вікно наштовхнулося чиєсь тіло, і я налякано побачила свого вартового. Воно залишило по собі на шибці червону цівку й ковз­нуло вниз, де я більше не могла його бачити.

Двері екіпажа розчахнулись, і з’явився чоловік зі скаженим жовтобородим обличчям. Я втиснулася в кут екіпажа, витягнувши перед собою ніж. Він гавкнув щось своїм спільникам дивною фієр­данською й потягнувся до моєї ноги. Я відбрикнулася, дверцята позаду мене відчинились, і я мало не беркицьнулася простісінько в руки іншому бороданю. Він схопив мене під пахви, грубо витягаючи зсередини, але я залементувала й шмагонула його ножем.

Мені, напевно, вдалося влучити, позаяк чоловік вилаявся й ослабив хватку. Я звелася на ноги й дала драпака. Ми були в лісистій долині, де Ві звужувалася мало не до стежки серед двох пагорбів. Навколо мене солдати й гришники билися з бороданями. Дерева зайнялися вогнем, потрапивши під обстріл гришників. Я побачила, як Федір викинув уперед руку, і чоловік, що стояв перед ним, повалився на землю, вхопившись за груди, а з його рота заструменіла кров.

Я бігла, не розбираючи дороги й видряпуючись нагору найближчим пагорбом, ноги ковзали на опалому листі, що вкривало лісову землю, дихання зробилося судомним. Мені вдалося дістатися середини, коли хтось схопив мене ззаду. Я впала долілиць, випростала