Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Скрутившись, я ко́пнула жовтобородого чоловіка, який схопив мене за ноги. Кинула розпачливий погляд у долину, але солдати та гриші внизу боролися за власні життя, їх було значно менше, і ніхто не міг прийти мені на допомогу. Я боролася і смикалася, та фієрданець був надто сильний. Він заліз на мене, притиснувши колінами руки до боків, і потягнувся до ножа.

— Я тебе випатраю прямісінько тут, — гримнув він із густим фієрданським акцентом.

Тієї ж миті я почула цокіт копит, і мій нападник повернув голову, щоб подивитися на дорогу.

Долиною мчала група вершників у переливчастих червоних і синіх кефтах, розкидаючи навколо себе яскравий вогонь і удари грому. Чоловік на чолі був убраний у чорне.

Дарклінґ зіслизнув зі свого коня й широко розкинув руки, а тоді оглушливо ляснув ними. З його зчеплених долонь потяглися пасма темряви й зазміїлися долиною в пошуках фієрданських убивць, а тоді почали повзти вгору їхніми тілами та обгортати обличчя бурхливим мороком. Чоловіки закричали. Дехто покидав мечі, решта наосліп розмахували ними.

Я з приголомшеним благоговінням та жахом дивилася, як равканські бійці, скориставшись перевагою, з легкістю вирізали осліплених, безпомічних чоловіків.

Бородань, що тиснув на мене своєю вагою, пробурмотів щось незрозуміле. Гадаю, це могла бути молитва. Він, заціпенівши, витріщався на Дарклінґа, і його переляк можна було відчути на дотик. Я скористалася нагодою.

— Я тут! — гукнула вниз.

Дарклінґ повернув голову. Підвів угору руки.

— Ней! — проблеяв фієрданець, високо здіймаючи ножа. — Я не мушу бачити, щоб протнути ножем її серце!

Я затамувала подих. У долині запала тиша, порушувана лише передсмертними стогонами чоловіків. Дарклінґ різко опустив руки.

— Тобі слід зважити на те, що ти оточений, — спокійно повідомив він, і його голос долинув до нас між деревами.

Погляд убивці смикнувся праворуч і ліворуч, а тоді до вершини пагорба, де вже з’явилися равканські солдати з гвинтівками напоготові. Поки фієрданець гарячкувато роззирався, Дарклінґ піднявся на кілька кроків пагорбом.

— Не наближайся! — крикнув чоловік.

Дарклінґ зупинився.

— Віддай її мені, — сказав він, — і я дозволю тобі помчати назад до твого короля.

Убивця божевільно захихотів.

— Ой ні, ой ні. Я так не думаю, — сказав він, хитаючи головою й високо занісши ножа, чиє жорстоке лезо блищало в променях сонця над моїм серцем, яке несамовито гупало. — Дарк­лінґ не дарує життя.

Він подивився на мене. Вії у нього були такі світлі, майже невидимі.

— Ти йому не дістанешся, — взявся тихенько наспівувати він. — Відьма йому не дістанеться. І його сила теж зникне. — Він замахнувся ножем і заволав: — Скірден Фієрда!

Ніж метнувся донизу блискучою дугою. Я повернула голову, нажахано заплющивши очі, та перед цим встигла помітити Дарк­лінґа, котрий стрімко змахнув руками в повітрі перед собою. Знову почула схожий на грім гуркіт і… нічого.

Я повільно розплющила очі й побачила все страхіття переді мною. Відкрила рота, щоб заверещати, але з нього не вилетіло жодного звука. Чоловіка, котрий сидів на мені, розітнуло навпіл. Його голова, праве плече і рука лежали на лісовій землі, а біла долоня досі стискала ножа. Решта його тіла на якусь мить захиталася наді мною, з рани на пошматованому тулубі вилетіла темна цівка диму й розтанула в повітрі. Те, що від нього залишилося, впало вперед.

До мене повернувся голос, і я заверещала, відповзаючи назад, виборсуючись з-під покаліченого тіла, і не в змозі звестися на ноги, не в змозі відвести погляд від жаского видовища; тіло моє здригалося і не слухалося.

Дарклінґ кинувся вгору пагорбом і укляк поруч зі мною, закриваючи від мене мерця.

— Подивися на мене, — наказав він.

Я спробувала сфокусувати погляд на його обличчі, та бачила лише пошматоване тіло вбивці та його кров, що збиралася в калюжу на вологому листі.

— Що… що ти з ним зробив? — запитала я тремким голосом.

— Те, що мусив. Можеш стояти?

Я непевно кивнула. Він узяв мене за руки й допоміг звестися на ноги. Коли мій погляд знову ковзнув до тіла, Дарклінґ узяв мене за підборіддя і змусив подивитися собі в очі.

— На мене, — скомандував він.

Я кивнула і намагалася не відводити від нього погляду, поки він допомагав мені спуститися пагорбом і вигукував накази своїм людям.

— Розчистьте шлях. Мені потрібні двадцятеро вершників.

— Дівчисько? — запитав Іван.

— Поїде зі мною, — кинув Дарклінґ.

Він залишив мене біля свого коня й пішов порадитися з Іваном та його командирами. Я з полегшенням побачила, що Федір із ними: він притримував однією рукою іншу, але загалом здавався неушкодженим. Я поплескала коня по спітнілому боку й вдихнула чистий аромат шкіряного сідла, намагаючись втамувати гупання серця й не зважати на те, що, як мені було відомо, лежало на схилі. За кілька хвилин я побачила, що солдати і гришники сіли на коней. Кілька чоловіків прибрали дерево з дороги, а решта сідали у понівечений екіпаж.

— Засідка, — повідомив Дарклінґ, підійшовши до мене. — Поїдемо південними шляхами. Слід було одразу так зробити.

— Отже, ти теж помиляєшся, — бовкнула я, не подумавши.

Він помовчав, стягаючи рукавички, і я нервово стиснула губи.

— Я не хотіла…

— Звичайно, я теж помиляюся, — погодився Дарклінґ. Його вуста