Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

— Знаєте, я не фокусниця, — кинула я.

Гришники перезирнулися.

— У наметі тобі вдався непоганий фокус, — нагадав Іван.

Я закотила очі.

— Гаразд, якщо зберуся утнути щось захопливе, обіцяю попередити вас, а поки… подрімайте чи що.

Схоже, мої слова образили Івана. Я відчула легенький укол страху, але світловолосий Корпуснієць загавкав від сміху.

— Я Федір, — представився він. — А це Іван.

— Знаю, — буркнула я. А потім, уявивши докірливий погляд Ани Куї, додала: — Приємно познайомитись.

Гришники зачудовано перезирнулися, я проігнорувала їх і знову відкинулася на сидінні, намагаючись влаштуватися зручніше. Це було не так вже й просто поруч із двома важко озброєними солдатами, котрі займали майже все місце.

Екіпаж наскочив на якийсь горбок і смикнувся вперед.

— А це безпечно? — поцікавилася я. — Подорожувати вночі?

— Ні, — зізнався Федір. — Але значно небезпечніше було б зупинитися.

— Тому що тепер на мене полюють якісь люди? — саркастично припустила я.

— Якщо не тепер, то незабаром так і станеться.

Я фиркнула. Федір звів вгору брови й озвався:

— Сотні років Тіньова Зморшка виконувала роботу наших ворогів, відрізаючи наші порти, душачи нас, роблячи нас слабкими. Якщо ти справді Заклинателька Сонця, твоя сила стане ключем до Зморшки, а може, навіть знищить її. Фієрда і Шу Хан не стоятимуть в кутку, дозволяючи цьому статися.

Я вибалушила на нього очі. Чого ці люди від мене чекають? І що вони зроблять зі мною, коли збагнуть, що я не можу їм цього забезпечити?

— Це сміховинно, — пробурмотіла я.

Федір подивився на мене й злегка всміхнувся.

— Можливо, — відповів він.

Я насупилася. Він погоджувався зі мною, та я однаково почувалася ображеною.

— Як ти її приховувала? — різко втрутився Іван.

— Що саме?

— Свою силу, — нетерпляче озвався він. — Як ти її приховувала?

— Я її не приховувала. Я не знала про її існування.

— Це неможливо.

— Але так і є, — гірко повторила я.

— Тобі не влаштовували перевірку?

В уяві промайнув туманний спогад: три постаті в мантіях у вітальні в Керамзіні, високе жіноче чоло.

— Звичайно, влаштовували.

— Коли?

— Коли мені було вісім.

— Це занадто пізно, — прокоментував Іван. — Чому батьки не перевірили тебе раніше?

«Тому що померли», — подумала я, але нічого не сказала. А на сиріток герцога Керамзова ніхто не звертав належної уваги. Я здвигнула плечима.

— Безглуздя, — буркнув Іван.

— Саме це я весь час намагаюся вам втовкмачити! — Я нахилилася вперед, розпачливо переводячи погляд з Івана на Федора. — Я не та, ким ви мене вважаєте. Я не гриша. Те, що сталося в Зморшці… Не знаю, що саме там сталося, та я цього не робила.

— А те, що сталося в наметі Гриші? — спокійно запитав Федір.

— Я не можу цього пояснити. Але це не був мій вчинок. Дарк­лінґ зробив щось, торкнувшись мене.

Іван засміявся.

— Він нічого не робив. Він підсилювач.

— Він що?

Федір з Іваном знову перезирнулися.

— Забудьте, — кинула я. — Мене це не займає.

Іван запхав руку під комірець і зняв щось на тонкому срібному ланцюжку. Простягнув цю річ мені, щоб я могла її роздивитися. Моя допитливість перемогла, і я посунулася трохи ближче, щоб краще бачити. Скидалося на жменьку гострих чорних пазурів.

— Що це таке?

— Мій підсилювач, — з гордістю пояснив хлопець. — Пазурі з передньої лапи Шерборнського ведмедя. Я власноруч вбив його, коли закінчив школу й пішов на службу до Дарклінґа. — Він відкинувся на сидінні й заховав ланцюжок під комір.

— Підсилювачі додають гришам могутності, — пояснив Федір. — Але для цього потрібна початкова сила.

— І підсилювачі є в кожного гриші? — запитала я.

Федір заціпенів.

— Ні, — відгукнувся нарешті він. — Підсилювачі — це рідкість, і роздобути їх складно.

— Вони є лише у Дарклінґових улюбленців, — самовдоволено додав Іван.

Я пошкодувала, що запитала.

— А Дарклінґ — живий підсилювач, — вів далі Федір. — І саме це ти відчула.

— Як оті пазурі? Це і є його сила?

— Одна з його сил, — виправив мене Іван.

Я щільніше загорнулася в кефту, несподівано змерзнувши. Пригадала впевненість, яка накрила мене хвилею після Дарклінґового дотику, й навдивовижу знайоме відчуття, коли всередині луною гуляв поклик, який вимагав відповіді. Це було страшно, але водночас збудливо. У ту мить усі мої сумніви та страх змінилися якоюсь цілковитою впевненістю. Я була ніким, біженкою з без­іменного села, кощавою, незграбною дівчинкою, що самотньо тинялася в темряві.