Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Ріко схилив голову набік, із таким виразом, ніби Еймос запитав, чому космос — це вакуум. Як по правді, то Еймос добре тямив, у чім тут річ, але просто хотів пересвідчитися, чи й Ріко це розуміє.

— Так там-бо засіли ж далекобійні зграї, друзяко! Така ціна за дешевий переліт. Тут є сенс прибіднятися.

— А що, екіпаж стежить за тими гомнюками? Як хто затіє жабо­мишодраківку, то вони попшикають чимсь нас усіх, пов’яжуть заводіїв. І все шито-крито.

— Та ніхто ж не контролює тих душових. Жодних тобі камер стеження. Не заплатиш, коли ті наскочать, так вони тебе й укокають. Ось чому потикатися туди краще тоді, коли поблизу крутиться екіпаж.

— Та які там гомнюки! — сказав Еймос, удавано чудуючись. — І не бачив я ні разу, щоб вони наскакували, на голову нам накакували.

— Як ще не бачив, то побачиш, хомо невірний. Приглянеш за Джянґвом і Венді, поки я обкрутнуся, гара?

— Та очі продивлю, братіку.

***

Ріко таки мав слушність. Після перших хвилин польоту з їхньою метушнею, після захоплювання вільних койкомісць і миттєвого зненавидження сусідів та пошуків місця з симпатичнішими співмандрівцями, люди сяк-так, якось-такось та влаштовувались. Поясани побрали ліжка на поясанських палубах. Внутряки — на тих палубах, що в проміжку між «Землею» та «Марсом». Еймос пристав до поясанської палуби, але схоже було, що тільки він один і замішався поміж несвоїх.

Таки тюремні правила, хоч як крути.

Коли настав шостий день польоту, невеличкий гурт «крутих» хлопів з котроїсь горішньої палуби спустився ліфтом наниз і почав прочісувати поясанське приміщення. А що пасажирів було на палубі п’ятдесят душ, то вимагачі й загаялися трохи, обробляючи всіх і кожного. Еймос заплющив очі та й вдав, ніби спить на своєму амортизаційному кріслі, але краєчком ока стежив за розбишаками. Прочісували ж ґрунтовно. Крутеник підходив до пасажира, розтлумачував йому суть страхування доземних польотів, а тоді приймав перерахунок на свій дешевенький термінал. Усі погрози/загрози проходили тільки натяком. Сплачували всі. Дурний то був рекет, але він таки спрацьовував — чи не завдяки своїй простоті.

Один з вимагачів, літ чотирнадцять із виду, не більше, підійшов і до них. Ріко вже й почав діставати свій ручний термінал із кишені, але тут Еймос підвівся на своєму кріслі й махнув йому рукою: не роби цього, мовляв. А юному вимагачеві сказав:

— Ми тут усі застраховані. Тож ніхто в цьому кутку нічого вам не заплатить.

Юний зарізяка занімів — тільки витріщився на нього. А Еймос вишкірився до нього робленою усмішкою. Аж ніяк не кортіло йому потрапити під «заспокійливу» газову атаку та ще й бути зв’язаним, але, якщо судилося трапитись такому, то що ж: доведеться пережити це.

— Ти труп! — вирік бандючок. У ці два слова він утис якнайбільше дорослої мужності, тож Еймос поставився до цього вироку з належною повагою. Хоча... куди страшніші, за цього худющого поясанчика, людці бралися, було, застрахати Еймоса! То він покивав головою, мовби всерйоз зважуючи погрозу.

— Ото один-єдиний раз було трапилося зі мною таке, що я опинився у тісній щілині реактора, коли прорвало трубу охолоджувача, — проказав він.

— Що? — спантеличено перепитав жовторотий підліток. Навіть Ріко й Джянґво витріщилися на Еймоса так, ніби той з глузду з’їхав. А Еймос тільки сів зручніш, і пружини-шарніри його крісла-­колиски вереснули, міняючи положення.

— Розумієш, охолоджувач такий радіоактивний, як найгірший довболоб. Потрапить на відкрите повітря — й випарується. Як осяде на шкіру тобі, то зле! Але це ще можна пережити. Трохи водою його змив... Але головне, щоб ти не вдихнув його! Ані атома! Бо як хоч кілька його часточок потраплять тобі в легені, то як ти їх викишкаєш звідти? Отож-бо, бабо... Так ти зсередини, з нутра свого, й розтанеш!

Хлопчина зиркнув через плече, поглядом шукаючи підмоги, аби разом дати раду цьому схибнутому пустомолоту. Але вся банда вимагачів була ще зайнята випомповуванням коштів.

— Отже, — провадив, похилившись наперед, Еймос, — мав добутися до аварійного шлюзу, відкрити шафку швидкої допомоги, узяти кисневий балончик і надихатися чистим повіт­рям, щоб не задихнутися від смороду того лайна.

— То й що? Ти досі...

— Мораль цієї плачевної історії полягає в тому, що я дізнався дещицю про самого себе.

— Та ну?

Ситуація склалася настільки химерна, що й самому хлопчині цікаво стало, в чому ж тут річ.

— Я переконався, що можу затримати дихання майже на дві хвилини, поки займатимуся стресовою для мене діяльністю.

— Отже...

— Отже, ти маєш сам себе запитати, скільки ушкоджень я можу тобі завдати протягом двох хвилин, поки мене не повалять порцією гамівного газу. А я гадаю, що легко перетворю тебе на сиру відбивну котлету.

Підліток промовчав. Ріко й Джянґво начебто затамували віддих. Широко розплющеними очима й з усмішкою від вуха й до вуха видивлялася на нього Венді.

— Тут проблема? — поцікавився один із дружків юного зарізяки, прийшовши нарешті підтримати свого компаньйона.

— Ага! Цей...

— Жодних проблем, — запевнив Еймос. — Просто я пояснюю оцьому твоєму товаришеві, що цей наш куточок приміщення не бере участі у вашому страхуванні.

— Таке ти кажеш?

— Атож. Я це кажу.

Старший бандюк зміряв Еймоса поглядом. Зросту обидва вони були десь однакового, однак Еймос мав на добрих двадцять п’ять кілограмів більшу вагу. Еймос підвівся і ще й потягнувся трохи, аби краще переконати можливого супротивника.

— А з яким екіпажем ти злигався? — запитав старший вимагач, хибно прийнявши Еймоса за члена якоїсь суперницької зграї.

— З «Росинантовим», — відказав Еймос.

— Не чував про таку.

— Та чув ти! Але конкретна ситуація вирішує все, еге ж?

— Мо’, ти просто задовбався, друже, — мовив бандюк.

Еймос широко розкинув руки — по-поясанськи мов стенув плечима.

— Ну, за якусь мить побачимо, так це чи ні.

— Атож, за якусь мить, — погодився бандюк і, схопивши свого молодшого спільника за плече, попрямував до решти зграї. Потім усі вони упхалися в ліфт, щоб переїхати на іншу палубу, але найменшого лишили позаду. Той виклично дивився на Еймоса, ніяк