Читати книгу - "Заручниця для мажора, Деріка Лонг"

Оточуючим байдуже, на такого невдаху, як він, ніхто навіть не звернув уваги...

— Макаре, їдемо в інше місце. Ми тут отримали гроші, які можемо за цю ніч витратити будь-де.

— Зачекайте, хлопці. Ви, чому залишаєте мене без компанії? Хіба зі мною не цікаво? — падає на підлогу, але намається піднятись. — Завезіть мене додому, бо відчуваю, жінка приб‘є....

— Дядько, нащо нам твої проблеми? — говорю з погрозою та йду від нього.

— Будь ласка, підвезіть мене до «Кофейної лавки», в старому районі... До будинку пішки дійду. — Розумію, що це район Мілани, та ще й про її улюблену кофейню йде мова.

— Гаразд, їдемо. А адреса яка? — чолов‘яга настільки був п‘яний, що не зміг зрозуміло повідомити номер будинку. Тож ми з Дімою, вирішили завести його до кофейні.

— Не можу уявити, що зі мною зроблять. От потрібно було, все життя витратити на невдячну доньку, яка весь час мене підводить. Та щей мамаша постійно, докучає, що я її гроші витрачаю. Нехай скаже дякую, що прийняв її з нагуляною дитиною... — бурмоче собі під та б‘є рукою об задні двері автобіля.

— Ти там обережніше, заспокойся! Бо я так зрозумів грошей в тебе немає, на випадок, якщо щось зламаєш. — киває головою.

— Приїхали, можеш йти. — повідомляю мужику, який завдав нам зайвих хлопот.

— Пасибі, хлопці. — перегар несеться по всій машині. — Щоб я без вас робив би. Сподіваюсь Марта та Мілана вже давно сплять, та не побачать мене в такому стані.

— Що ти сказав? — неочікувано перепитую мужика, чи не здалось мені, потрібне ім‘я. — Мілана це ваша донька? — запинаюсь, та ледве промовляю ці слова.

— Так, непутяща як і її мати, через неї я можу втрати все. Але здається, все налагоджується, добре, що її поставили на правильне місце...

Мої вени на руках набухають, злість переливається в серце, але продовжую слухати цю дурну маячню, щоб хочаб щось дізнатись нове, поки її батько п‘яний, може багато чого цікавого розповісти.

— Чому ви так про свою рідну доньку говорите? — нарешті, і Дмитро розуміє, про кого саме йде мова, тож намагається підтримати нетверезу розмову.

— Та не моя вона, не рідна. Нахабне дівчисько, яке плутається під ногами, нарешті вона скоро поїде від нас, і я отримую довгоочікуваний спокій.

— Куди вона поїде? — запитую.

— Не знаю я... Що ви про цю Мілашку говорите? Знайомі з нею чи що? Тож знайте, що вона належить іншому, як би сильно цього не хотіла. — незграбно виходить з машини та планує йти додому. Але я не стримую сил, і кидаю чоловіка не землю.

— Що ти хочеш від мене? — перелякано кричить. Я зрозумів, що саме вітчим причетний до ситуації, яка відбулась вранці.

Діма намагається зупинити мене, щоб я не зробив нічого з Міланиним батьком.

— Кажи справді, ти її відаєш цьому мразотному Михайлу, щоб отримати гроші?— мій кулак цілиться в бліде обличчя чоловіка.

— Не бий, прошу. Не отримаю я ніякі гроші... — А що тоді? Нічого не розумію, він бреше чи як? Але потрібно залишити його живим і не ушкодженим, щоб дізнатись правду після того, як він стане тверезим.

— Йди давай до хати! — кричу. — Якщо хоч пальцем тронеш, мою Мілану, то тебе більше тут не буде! Ще обов‘язково зустрінемось, можеш від мене не ховатись, все одно знайду.

Чолов‘яга в мить підіймається з сирої землі та починає бігти, зачіплюється об кожен камінь, але йому вдається втекти з нашого поля зору.

— Макарчик, її заставили... — не втішний висновок говорить Дмитро, але краще нехай буде так. Тепер я розумію, що поверну її.

*****