Читати книгу - "Це не моя справа"

Литтлджонс сказав, що вирушить у Лейкем негайно, і вийшов від мене куди жвавішим кроком, аніж зайшов.

Решту дня я витратив на написання першої з серії статей про післявоєнну Британію для «Юнайтед Ньюс». Я вже зібрав чимало матеріалу для статті, тож міг собі дозволити облаштуватись у номері й накидати її чорновий варіант. Робота так мене поглинула, що я геть забув про Нетту та її сестру. О пів на сьому скінчив чорновий варіант статті і вирішив відкласти її до завтра, щоби на свіжу голову підправити і відшліфувати.

Зателефонував коридорному, запалив сигарету і всівся перед відчиненим вікном, дивлячись на набережну. Тепер, коли я накинув чохол на свою друкарську машинку, Нетта знову заволоділа моїми думками. Цікаво, що зараз робить Коррідан? Чим більше я думав про версію Литтлджонса, тим впевненішим ставав, що Коррідан знає: Нетта не вчиняла самогубства. А ще думає, що я якимось чином причетний до справи.

Коридорний, котрий нарешті вивчив мої звички, приніс подвійне віскі, содову та відерко з льодом. Я додав трохи содової та льоду до добрячої порції віскі та зручно вмостився у глибокому кріслі. Що я зможу тепер зробити, запитав себе, щоб вирішити загадку зниклого тіла? Я міг зробити три речі, котрі б привели до якихось результатів: по-перше, з’ясувати все можливе про Джуліуса Коула. Якщо дівчина, котра померла у квартирі Нетти, Неттою не була, то Джуліус по самі вуха замішаний у цю справу. Однозначно не завадить за ним приглянути. А ще ж була Медж Кеннітт, мешканка з першого поверху. Можливо, вона щось бачила. Мені також слід було з’ясувати, чи не приходив хто-небудь до Нетти тієї ночі. Медж Кеннітт могла його (чи її) бачити. І нарешті, я міг заглянути в клуб «Блакить» і спробувати розпитати, чи не мала Нетта приятельок серед дівчат-танцівниць. Якщо так, то де можна їх знайти, щоб дізнатися хоч щось про Нетту.

Поки я допивав своє віскі, вже твердо вирішив поїхати у «Блакить». Прийняв душ, переодягнувся в темний костюм і спустився в ресторан на ранню вечерю. У гриль-барі майже нікого не було. Я приїхав у «Блакить» десь перед дев’ятою: зарано, щоби побачити усю публіку, однак достатньо пізно, щоб зауважити: заклад забитий вщерть.

«Блакить» була триповерховою будівлею, розташованою за Брутон-плейс, десь посередині Брутон-мьюз. Це був старий обшарпаний будинок, але щойно з глухого провулка ви заходили всередину, як потрапляли у справжній палац вражаючої розкоші.

Бар був на тому самому поверсі, що й дансинг. Я зайшов усередину, роззирнувся довкола і, не знайшовши в залі вільного місця, попрямував до шинквасу та примостився на високому стільчику. Сем, бармен, упізнав мене і широко посміхнувся.

— Привіт, Семе! — сказав я. — Як ти?

— Дякую, містере Гармасе, добре! — відповів він, відполірувавши склянку і поставивши її переді мною. — Приємно знову вас бачити. У вас усе гаразд?

— Може бути, — озвавсь я. — А як твоя подружка?

Сем завжди утаємничував мене в усі перипетії своїх любовних романів, тож я знав, що моє запитання його втішить.

— Часом я геть зневірююся, містере Гармасе, — сказав він, хитаючи головою. — Ця моя дівчина якась дволика: одна її половина каже «так», а інша — «ні»! Позаяк вони кажуть це одночасно, то я щомиті насторожі, не знаю, чи то йти у наступ, чи рятуватися втечею. Це вже починає діяти мені на нерви. Що ви питимете, сер?

— Шотландське віскі, — сказав я, обводячи очима кімнату.

Я вже бачив, що це не той натовп, який міг би мене зацікавити. Дівиці були вульгарні, виклично одягнені і явно шукали любовних пригод. Чоловіки всі гладко поголені, та ще й виглядали так, ніби «косили» від військової служби, витрачаючи хтозна-скільки грошей.

— Тут багато що змінилося, еге ж, Семе? — зронив я, заплативши за своє віскі вдвічі більше, ніж платив абиде.

— Так, сер, — погодився він, — і це прикро. Мені бракує колишньої публіки, бо нинішня юрба — це просто якісь покидьки. Мені навіть шкода марнувати на них спиртне.

— Так, — кивнув я, запалюючи сигарету, — мені також бракує старих облич.

Ми ще трохи погомоніли про давні часи, і я розповів йому, чим займаюсь тепер, а тоді додав:

— Шкода Нетту. Гадаю, ти читав про неї в газетах?

Семове обличчя спохмурніло.

— Так, читав. Мене дивує, чому вона це зробила. Вона виглядала достатньо щасливою і непогано заробляла тут, у клубі. Бредлі мало не пилинки з неї здмухував. Не знаєте, чому вона це зробила?

Я заперечно хитнув головою.

— Я щойно приїхав, Семе, — нагадав йому. — Прочитав про це в газетах і сподівався, що ти зможеш мені щось прояснити. Бідне дівча! Мені її не вистачатиме. А що там інші дівки?

Сем скривився.

— Вони би шкуру з вас спустили, якби знали, що з неї вийде гарна пара рукавичок, — похмуро прокоментував бармен. — І думають лише про одне — якщо припустити, що вони взагалі здатні думати. На вашому місці я би тримався від них подалі — за винятком Крістал. Вам слід познайомитися з Крістал. Вона — щось надзвичайне. Якщо вам потрібне жіноче товариство, я вам це організую.

— Вона тут новенька, еге ж? — запитав я, бо не міг пригадати це ім’я.

Він вищирився.

— Новенька й свіженька. З’явилася в клубі приблизно з рік тому. Хочете ще випити?

— Давай.

Я присунув до нього склянку.

— Налий собі також. Чи не була вона часом подругою Нетти?

— Ну, не знаю, чи були вони подругами, але добре ладнали одна з одною. Інші дами не були надто прихильні до Нетти. Вона вічно з ними гиркалася, але Крістал... гадаю, ніхто не зможе посваритися з Крістал. Вона приголомшлива блондинка.

— Здається, це саме те, що мені потрібно. Ефектні блондинки — мій профіль. То вона красуня?

Сем поцілував пучки пальців і кивнув.

— Її топографія — суцільні російські гірки[11], й щоразу, коли вона заходить у бар, лід у склянках закипає.

Я розсміявся.

— Гаразд, якщо вона вільна і їй потрібен дужий хлопець з волохатими грудьми, то я чекаю.

— Ви їй сподобаєтеся, — запевнив Сем. — Вона обожнює дужих чоловіків з волохатими грудьми — якось навіть розказувала мені, що її мати,