Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

— Де він? — запитала з берега Лола Лалу.

— Не чую! — відповіла Лала.

— Я кажу, де він? — закричала Лола.

— А, — сказала Лала.

— Ну? — повторила Лола.

— Там, — Лала махнула рукою.

Лола звелася навшпиньки, приклала долоню до очей і глянула в бік, куди показувала Лала.

— Не бачу.

— Нехай.

— Що нехай?

— Яка різниця?

— Як, яка різниця? Ти що, вже взагалі?

— Все гаразд, — спробувала заспокоїти Лолу Лала.

— Що гаразд? — не вгавала Лола.

Лала повернулася до Лоли спиною і поплила. Позаяк уміла плавати лише «собачкою», то радше брьохалася, ніж пливла.

— Гм, — гмукнула Лола і собі повернулася спиною до Лали.

Лола лягла долі, проте їй уже не лежалося. Сонце хилилося до заходу. Лола сіла в траві й одягла сонцезахисні окуляри. Дивилася, як пливе вода. На широких річках, таких, як оця, пливе одночасно все плесо.

Нарешті Лола побачила Максима й насупилася.

Лала з Максимом вийшли на берег — струмочками стікала з їхніх тіл вода: крапля шукала краплю й тоді вони разом котилися вниз, підбираючи на шляху своїх кришталевих річкових посестер.

Лола вбралася і вже чекала на них — з несхвальною, майже осудливою демонстративністю.

Лала стала за кущ скинути плавки, проте кущ не сховав її і Максим міг бачити не лише стегна, а й місце, де вони сходилися, вкрите волосяною змійкою. Відчувши на собі Максимів погляд, Лала зойкнула і обернулася до Максима спиною: її сіднички були, наче мандаринові дольки. Максим дивився, як Лала накидала на голе тіло сукню, яку їй простягла Лола.

Коли Максим одягав шорти, Лола за його спиною показувала Лалі на годинник.

— За знайомство, — сказала Лола, й вони цокнулися.

— Максим справжній мужчина, — визнала Лала.

— Красень, — потвердила Лола.

— Ви неймовірні дівчата, — сказав Максим.

Максим хотів додати, що їх йому сам Господь послав.

Спалахнув, розгораючись синхронно із сутінками, що згущувалися, електричний ліхтар.

Максим, Лала і Лола пили кальвадос, потім метаксу; перед тим теж щось вихилили — невеличкий аперитив, солодкий і гіркуватий.

— Лало, мало! — кричав Максим, і Лала сміхотливо махала офіціантові.

Ла-ла-ла-ла-ла — лунала fm-мелодія.

Лала сміялася.

— Ходімо, — сказала Лола.

— Так швидко? — закопилила губу Лала.

І вони пішли, тримаючись під руки: посередині Максим, праворуч — Лола, ліворуч — Лала, доки Лала зашпорталася і, випустивши Максима, впала.

— Лала впала, — реготала Лала, і її лункий регіт лився нічними вулицями.

— Підводься, Лало, — хитався, намагаючись допомогти Лалі, Максим.

Стояла глупа ніч. У траві сюрчали, мовби перегукуючись, коники.

Максим почувався, як корабель із трюмом, донесхочу повним любові. Й ось корабель нарешті прибув у гавань.

Максим намацав умикач.

Чув, як шурхотіла вода в душі.

Лола налила знайдене в Максимовому холодильнику пиво в бокали, в кожний по трошки, так, щоб порівну.

Лола пила пиво.

Лала вийшла, загорнута в рожевий рушник.

Максим захотів у туалет.

Максим, Лола і Лала сиділи за круглим журнальним столиком з товстого скла на трьох металевих ніжках, що з’єднувалися, утворюючи кльош.

— Будьмо! — мовила Лала, надпиваючи із бокала.

Тієї миті рушник зіслизнув із Лалиних персикових плечей.

Максим, Лола і Лала пили пиво.

Максим лежав на ліжку — з одного боку Лала, з іншого Лола.

Мила Лала, думав Максим, хоч, може, і лопотів уголос.

Лала була гола, Лола також.

— Ходи, Лало, — мовив Максим і заплющив очі.

Перед ним було Лалине тіло, проте Максим дивним чином усе одно бачив Лолу. Голу Лолу. Гола Лола висувала шухляду нічної шафки. Лала, така сама гола, як Лола, поводила стегнами, мовби стояла на палубі, що гойдалася на хвилях. Максим бачив Лалу, яка поводила стегнами, а за Лалою Лолу.

«Хай шукає — все одно знайде», — вдоволено міркував Максим.

І не помилився. Лола знайшла, що шукала.

— Читай вголос, — каже Лала, — він уже спить.

Лола розгортає цидулку і читає: «I love you».

Лала так і стоїть гола, її пиптики запитально дивляться на Максима.

За нею Лола, теж гола.

— I love you, Лоло, — лелькоче Максим.

І додає:

— And you too, Лало.

Лала обертається до Лоли.

Гола Лала!

Гола Лола!

Лала гола!

Леле, Лало!

Лололо, Лоло!

— Лалала, Лало! — лолакав Максим, стискаючи тугі мандаринки...

Раптом йому згадалися їхні імена, Ліда і Лада.

І був понеділок — день, що настає по неділі.

Голова розколювалася, язик присох до піднебіння.

Крізь туман, що тяжко розсотувався, Максим пригадав, як посрався з дівчиною і з розпачу нажлуктився.

Пригадав Ліду і Ладу, яких підчепив, хоч, може, то вони підчепили його, і як вони втрьох гуляли, і він не шкодував банкнот, сиплячи ними направо і наліво, а наостанок чи то він Лолу і Лалу, чи Лала з Лолою ввіпхнули його в таксі. Незрівнянні дівчата...

Серед блювотиння і перегару Максим раптом відчув подих самотності, якого не розрадили ні Лала, ні Лола. Ні Ліда, ні Лада. Краще б він опинився на пароплаві і разом з ним перетворився на цятку на обрії і розтанув. Однак через місто, в якому мешкав Максим, пароплави не плавали.

Максимові раптом захотілося заплющити очі і більше не прокидатися.

Вона тебе більше не потребує, або Мистецтво вмирати

Сьогодні в мене ювілей. Мені шістдесят. Привітайте мене.

Тоді мені було пʼятдесят вісім, а Уляні саме виповнилося двадцять. Привітна, відкрита, вона прекрасно ладнала з людьми — її шанували і дорослі, і малюки. Гадаю, діти обожнювали її.

Ще майже школярка — невисока, з наплечником, русявим волоссям і лицем у лагідному ластовинні. Юнки хизувалися стильними жіночими торбинками, імітаціями під відомих дизайнерів, значно молодші від неї, учениці міських шкіл, ще навіть не випускниці. Вони носили їх на руці, посередині між запʼястям і ліктем — модниці, що вдавали із себе світських пань, із зачісками, як у дорослих, вони мовби зійшли з ґлянцевих обкладинок, виставлених у газетних кіосках, а вона — з наплечником, у джинсах і легкій білій блузці з блакитною вишивкою. Щось у ній привернуло мою увагу — та її простота. Вона саме виходила, як я піднімався вулицею.

Наступного разу дівчина стояла на трамвайній зупинці. Коли наші погляди зустрілися, я спонтанно кивнув. Її тендітне, ще майже дитяче лице засяяло, мовби вона чекала на знак уваги. За радістю промайнуло, втім, і щось інше й одразу зникло, поступившись місцем тривожній вимогливості, якійсь незбагненній очікувальності, що межувала з недовірою. Ще кілька разів, випадково перетинаючись, ми віталися.

А тоді я заговорив до неї. Щось у ній заохотило мене до такого