Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

— Гірше, — мовила Лола, витріщившись на Максима.

— Як це?

— Ми конкуренти.

Лола працювала в іншій страховій компанії, але хіба мусять вони конкурувати через те, що працюють на різних вулицях? Конкурувати тут, за столиком, на вихідні?

— Але це нічого не означає, — заспокоїв Максим — чи то Лолу, чи, радше, себе.

— Ви так гадаєте? — підхопила Лола з надією в голосі.

Максим помітив, як вона зраділа, і захотів сказати ще щось приємне, а головне підбадьорливе, одначе йому не спало на гадку нічого кращого, ніж:

— І це ж треба, так зустрітися!

— Неймовірно, — Лола теж чудувалася.

— До вас можна?

— Це моя приятелька, — пояснила Лола. — Я думала, ти вже не прийдеш.

— Лала, — відрекомендувалася Лала.

— Максим, — чемно підхопився Максим, уже вдруге за останню чверть години.

— О! — сказала Лала.

— Ласкаво просимо, Алло, — запросив Максим.

— Лало, — виправила Лала.

— Даруйте, — знітився Максим.

— Дарую, — великодушно відмахнула Лала.

Тепер Максим сидів між Лалою і Лолою, Лала по праву руч, Лола — по ліву.

— Лоло, — помилково звернувся до Лали Максим.

Не можна сказати, що вони були між собою подібними, але ж імена! До того ж Максим тільки-но звик, що перед ним Лола.

— Лало, — виправила Лала Максима, мило всміхнувшись.

— Перепрошую, Лало, — пробелькотів Максим, і йому, який удруге поспіль сплутав ім’я, зробилося геть ніяково.

— Нічого, — лагідно заспокоїла Лала.

— Дозвольте вас запросити, — мовив Максим.

Максима окрилило, як дотепно він знайшов вихід із ситуації.

— О, як мило, — зраділа Лала.

— Ви... — хотів було запитати Максим.

— Я що й ви, — випередила його Лала.

— Будь ласка, три коли, — мовив Максим до офіціанта.

Цього разу все вийшло якнайкраще. Прийнявши замовлення, офіціант прибрав обидві порожні склянки. До того ж Максим запросив одразу обох дівчат. Про те, що Лола могла не хотіти нової коли, Максим не подумав. Лише чому б їй не хотіти, адже попередні вже випито: ту, що замовив їй він, і ту, першу, за іншим столиком, коли Лола сиділа там сама, а він, Максим, тут.

— Дякую, — проспівали Лола і Лала в один голос.

Які класні дівчата!

— А ви звідки знаєтеся? — запитала Лала й одразу ж виправилася: — Давно знаєтеся?

— По роботі, — змовницьки підморгнула Лола.

— А ти мені ніколи не розказувала, — дорікнула Лала.

— А твій Степан де? — відбрила Лола.

— Який Степан? — визвірилася на Лолу Лала.

— Твій! — просичала Лола, копнувши Лалу під столом.

— Ай! — скрикнула Лала.

— Перепрошую, — мовив Максим, якому здалося, що з необережності штовхнув Лалу.

— Нічого не сталося, — запевнила Лала.

— Якщо дозволите спитати... — почав Максим.

— Мене? — мовила Лола.

— Мене? — сказала Лала.

Максим не знав, кому відповісти, тому не відповів узагалі.

— Слухаю, — насторожилася Лала.

— Не повважайте... — наважився Максим.

— Ні-ні, — поквапилася, ще більше напружившись, Лала.

— Степан — ваш хлопець? — запитав Максим.

— Степан? — здивувалася Лала.

Лола знову копнула Лалу.

— Ай! — знову скрикнула Лала.

— Перепрошую, — знову перепросив Максим, хоча до пуття не знав, за що, — з увічливості, адже йому відмалку прищеплювали манери. З дівчатами його строполичили поводитися особливо делікатно, і він, сумлінний учень, уважно мотав на вус.

— Ах, Степан! — кинула нездогадлива Лала. — Так, Степан.

Лала недбало сказала:

— Та так, приятель.

— Не будь такою скромною, — напосілася на Лалу Лола. — Вона в нас сором’язлива.

— Боронь Боже... — сказав Максим.

— Ні-ні, — заквапилася Лала.

— Я не хотів завдати вам прикрощів, — вибачився Максим.

— Ви нічого їй не завдали, — запевнила Лола.

Вже вкотре Лола була Максимовою спільницею і рятівницею.

«Ти б менше язиком молола», — засичала Лала на Лолу, коли вони спускалися вділ, так, щоб Максим, який простував попереду, нічого не чув. Усі втрьох вони таки простували до річки — через велику спеку, а щойно минув полудень.

— Спека, — сказав Максим. Або Лола. Може, Лала.

— Добре було би скупатися, — запропонувала Лола. Або Максим. Або Лала. — Вода прохолодна.

— Нумо купатися! — зіскочила Лала.

Вони обрали галявинку між деревами.

Лала скинула сукню.

Лола скидала штани, вигинаючи стегна — спочатку в один бік, потім в інший, наче дивоглядний метелик, що вивільняється з лялечки.

Лала скинула купальник.

— А як хтось побачить? — сказала Лола з легким, геть легким докором.

— Пхе, — пхекнула Лала і пішла до води.

Максим теж пішов до води.

— Ну і валіть собі, — буркнула Лола і простяглася біля скиданих на траві речей.

Лала ввійшла у воду. Ввійшовши глибше, ніж по пояс, Лала раптом плеснула бризками на Максима; Максим з несподіванки подався назад, відтак і собі плеснув на Лалу.

— А, — скрикнула Лала, боронячись від прохолодних бризків.

Потім Лала лежала на березі, а купалася Лола. Максим залюбки ліг би на березі біля Лали, проте почуття обов’язку, все та сама ввічливість, повели його у воду, вслід за Лолою, мов пса, що приструнчено чапає за господарем.

— Ще одне коло, Лоло, — попрохав Максим, ввійшовши у смак плавання з Лолою.

А Лола плавала таки добре, чого Максим не міг не помітити.

Так вони ще плавали, доки Лола сказала:

— Досить.

Тоді нарешті вийшли на берег. Лала спала. Максим присів і провів мокрим пальцем Лалі по спині. Лала, не прокидаючись, здригнулася.

— Це ми, Лало, — сказала Лола.

— Ви, — здивувалася Лала і спроквола повернулася спершу на бік, потім на спину.

Побачивши Максима, Лалині рожеві пиптики задерикувато вибрунькувалися. Лола лягла долі, так що Максим знову опинився між Лалою і Лолою. За таких обставин не залишалося нічого іншого, як здатися, що Максим і вчинив, зірвавши принагідно дві ромашки-марисятки. Зі стеблинок Максим накрутив петельки і населив Лалі на пиптики. Тепер парасольки пелюсток прикривали чи радше прикрашали Лалину неповторну наготу. Так, як Максим, здаються лише справжні переможці.

Але що це? Хіба так поводяться? Хіба чіпляють незнайомій дівчині на пиптики квіти? Навіть дивовижно вродливій?

Лала встала.

— Ходімо, — сказала Лала і потягла Максима.

Максим із Лалою пішли до води.

Лола лежала на березі.

Лалині груди сховалися під пливкою поверхнею.

І тоді з води випірнули ромашки, двійко зелених віночків із білими пелюстками — мов на Івана Купала; підхопила течія і понесла їх на своїх крилах.

Максим доплив до середини річки. Лала талапалася коло берега.

— Лала-телапія, — засміявся Максим.

Його серце сміялося, як сонце в небі, — все в ньому сміялося.

Максим поплив проти течії, як