Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

Піцерія «Нью-Йорк» з силуетами хмарочосів і статуєю Свободи лежала в сусідньому кварталі. Її відкрили рік перед тим, а здавалося, вона була на цій вулиці завжди. Уляна прийняла запрошення з природністю, характерною для добрих знайомих, які не вперше проводять вільний час разом. Проте від мене не сховалася коротка, тривалістю в долю секунди, відчайдушна боротьба, наче в ній змагалося світло з темрявою.

Я притримав вхідні двері. О шостій піцерія ще наполовину порожня. Не надто яскраве освітлення створювало затишок — в сам раз відпочити і підкріпитися після ділового дня. Зі стін дивились орамлені фотовідбитки, застиглі фрагменти вирливого життя міста міст, розширюючи скупий внутрішній простір.

Столики стояли з обох боків, на кожному — по живій квітці в низькій бокатій вазочці на зеленкавій серветці. Ми розташувалися під емпаєр стейт білдінґ.

Я допоміг Уляні зняти наплечник. Залишивши його на стільці, ми вирушили в глибину приміщення, що скидалося на тунель, куди денне світло проникало лише крізь скло у вхідних дверях за нашими спинами.

Стійка, де приймали замовлення і розливали напої, тулилася в самому кінці під таблом з назвами піц, складниками і цінами, підсвіченими зсередини білим неоном.

Уляна вибрала один із салатів, якими були наповнені салатниці за скляною перегородою. Оплативши замовлення й отримавши металевий номерок, ми попрямували до нашого столика. Невдовзі офіціант приніс мою піцу.

За вечерею і розмовою незчутно збіг час. Коли ми покидали піцерію, вільних місць не залишилося, наш столик відразу зайняли.

Вечір зустрів нас увімкненими ліхтарями й ароматом першого цвіту. Уляна зволікала. Мені здалося, наче вона не проти ще трохи побути разом.

Ми подалися в парк — попри академічну книгозбірню й імпозантну споруду головпоштамту. На вході до салону мобільного звʼязку прибиральниця витирала шматою потріскану плитку сходів. Молода мати котила нам назустріч візок із заснулим навсидь малюком з солодко похиленою на плече голівкою.

Ми проходжались алеями, розмова то мережалася легким павутинковим візерунком, то затихала. Ні Уляна, ні я гадки не мали, що проведемо цей вечір удвох. Напевно, саме тому він здався нам таким чарівним. Центральною алеєю снували в обидва боки перехожі — вони заклопотано поспішали, байдужі до навколишньої краси, до ночі в осяяному блискітками ліхтарів серпанку, до зірок, що жевріли у незглибній темряві неба, освітлюючи доріжки у парках далеких галактик. Кожна хвилина неповторна, а їх не так уже, якщо вдуматися, багато.

Я провів Уляну на трамвайну зупинку і почекав, поки вона зайде у вагон. Пасажирів всередині майже не було. Коли трамвай рушив, Уляна піднесла руку, її пальці зворухнулися, та так і заціпеніли в нерішучості, наче щось зупинило їх. Трамвай уже віддалявся, а я все ще бачив її обернене до мене лице, на якому застигла суміш усміху і вагання, мов легкий подив.

Уляна закінчила педагогічний коледж і працювала в дитячому садку. На відміну від більшості випускників шкіл, які у вищих навчальних закладах опиняються навмання, волею батьків і завдяки їхнім звʼязкам, Уляна обрала свій фах цілеспрямовано. Її серце належало дітям. Ще ученицею, йдучи через шкільне подвірʼя, вона зачаровано зупинялася, спостерігаючи за поглинутою забавами малечею — безпосередньою та безжурною. В такі миті світ відкривався Уляні іншим, привітним боком.

Не довчившись до атестату, Уляна, хоча належала до найкращих учениць, покинула школу в особливому настрої, якого ніхто не зрозумів, а вчителі не схвалювали, проте ні тоді, ні згодом дівчина не шкодувала про це. Здібна, вона мала відмінне від панівного уявлення про успіх. Уляна була трохи не такою, як її однолітки, як чимало людей, для яких карʼєра й матеріальне на першому місці. Я назвав би її найуспішнішою людиною, з якою коли-будь знайомився, якби не те щось, яке час до часу затьмарювало красу її вродженої доброзичливості. Діти дарували їй достеменну, непідробну втіху, та насправді вона потребувала їх не менше, ніж вони її, шукаючи в спілкуванні з ними забуття, розпитувати ж я не наважувався.

Не раз я спостерігав, як малеча обступала її, мов Білосніжку. Гуртик крихітних істот, яким Уляна коли щось розповідала, коли читала книжку, коли бавилася з ними, а коли мовчки спостерігала за їхньою щасливою, благословенною вовтузнею. Вона була їм одночасно матірʼю, нянею, приятелькою і суддею, до якої чимдуж зверталися, коли щось у їхніх взаєминах дітей між собою загрожувало піти шкереберть. Проте іноді лагідність, яку випромінював її погляд, заволікав, наче хмари сонце, смуток. Уляна розмовляла з дітьми серйозно, як з рівнею, без кривлянь, до яких часто вдаються дорослі, гадаючи таким чином завоювати довіру. Малеча горнулася до неї — діти непомильно розпізнають, хто з ними щирий.

Після тієї вечері ми ще не раз заходили в «Нью-Йорк», як і в інші піцерії та ресторанчики, надаючи перевагу невеличким харчевням, схованим від людського ока, ласого на все крикливе, тоді як справжність цурається оманливо-надмірних обіцянок.

Уляна ловила кожне моє слово, зате мені подобалося слухати, як розповідала вона — про себе, подруг, роботу. Ми прекрасно розумілися, дівчина ділилась усім, крім одного, і хоча я знав, що не наші стосунки зумовили його, мене не покидало химерне відчуття, що якимось чином воно дотичне до нас.

Ресторани були кулісою, місцем, створеним побути вдвох, приводом зустрітися і спільно провести час. Ми відвідували виставки, концерти, театральні вистави й кінозали — завдяки Уляні я повернувся в повноцінне життя. Мюзиклів, які їй так подобалися, на сценах нашого міста не ставили.

Якось Уляна зупинилася перед рекламою нового мультиплікаційного фільму. З афіші на нас дивилися кумедні істотки. Уляна всміхнулася, наче вони були живі, а не намальовані. І хоча я не шанувальник мультфільмів і ніколи не був ним, ми придбали квитки на найближчий сеанс.

В тому, як Уляна цікавилася книжками та фільмами для дітей, я вбачав бажання глибше збагнути світ малечі, жити тим, чим живе вона; водночас, діти злагіднювали щось у ній самій — те, про що дівчина ніколи не заговорювала. Без сумніву, його злагіднювали також кумедні істотки на екрані. Хоч як це дивно, ми були далеко не єдиними дорослими за таким не зовсім звичним для нашого віку заняттям.

Доросле кіно дарувало емоції іншого ґатунку. Перед нами розгорталися ситуації, які могли б бути нашими. Життя будь-якої людини можна спроектувати на екран, навіть, на перший погляд, найменш цікаве. Розпізнати історію за серпанком зовнішньої буденності і розповісти її — це і є, на моє глибоке переконання, справжнє покликання мистецтва.

Резонансні стрічки обговорювали ще довго по тому, як вони вибували з прокату. Про