Читати книгу - "Кортик"

і, передаючи гроші бритому, щось сказала йому. Він роздратовано відмахнувся, але дівчинка наполягала, навіть топнула ногою в атласній туфельці. Тоді бритий опустив руку в парусиновий мішечок, насупившись і бурмочучи, довго копошився там і нарешті витяг складений учетверо листик, той самий, що дав Мишкові Журбін. Мишко схопив його і побіг до себе в двір. Дівчинка дивилася. йому вслід і сміялася. І Мишкові здалося, що ослик також махнув головою і насмішкувато вишкірив довгі жовті зуби…

Розділ 22

КІНО «АРС»

Стукаючись головами, хлопці читали записку Журбіна. На білому бланку олівцем було написано:

«Товариш Сахаров! Ініціативу дітей треба підтримати. Робота з дітьми — справа важлива, для клубу особливо. Прошу вас обов'язково допомогти дітям нашого будинку в організації драмгуртка.

Журбін»

— Все в порядку, — сказав Шура. — Я так і знав, що Журбін допоможе. Завтра зберемо організаційні збори, а поки що всього найкращого… — Він багатозначно подивився на хлопців. — Я поспішаю на важливу нараду…

— Ох, і корчить же він із себе! — сказав Генка, коли Шура пішов. — Так уже його й чекають на важливій нараді. Відлупцювати б його як слід, щоб не задавався!

Мишко, Генка і Славик сиділи на кам'яних східцях парадного під'їзду кіно «Арс». Вечір утопив всі предмети в сірій імлі, тільки посеред двору чорніла чавунна кришка пожежного колодязя. Бренькала гітара. Чувся голосний жіночий сміх. Арбат шумів останніми вечірніми звуками, поспішливими і затихаючими.

— Знаєте що, хлопці, — сказав Генка, — в кіно можна безкоштовно ходити.

— Це ми знаємо, — відповів Мишко, — цілий день рекламу таскати… Дуже цікаво!

— От якби мати такий візочок, як у акробатів! — Генка прицмокнув губами. — От на ньому б рекламу возити… Оце да!

— Вірно, — підхопив Мишко, — а тебе замість ослика….

— Його не можна замість ослика, — серйозно сказав Славик, — ослики рудими не бувають…

— Смійтесь, смійтесь, — сказав Генка, — а он Борка найметься рекламу таскати й буде безкоштовно в кіно ходити.

— Борка не найметься, — сказав Мишко. — Борка тепер марками спекулює. Цікаво, де він марки дістає?

— Я знаю де, — сказав Генка, — на Остроженці, у діда-філателіста.

— Справді? — здивувався Мишко. — Я там кілька разів був, але жодного разу його не бачив.

— І не побачиш. Він до нього з двору ходить, з чорного ходу.

— Дивно! — продовжував дивуватися Мишко. — Що ж, він краде марки, чи що? Адже ж він їх майже даром продає…

— Цього вже я не знаю, — сказав Генка, — тільки ходить він туди. Я сам бачив…

— Ну, добре, — сказав Мишко. — Тепер от що: знаєте, про що мені розповів Журбін?

— Звідкіля ми знаємо, — знизав плечима Славик.

— Тоді слухайте. Він мені розповів про цих самих дітей з Красної Прєсні. Вони називаються «юні піонери». Ось як вони називаються.

— А що вони роблять? — спитав Генка.

— Як що? Це ж дитяча комуністична організація. Розумієш? Коммуністична… Отже, вони комуністи… тільки… ну, діти… У них знаєш як? У них все по-військовому.

— І гвинтівки є? — спитав Генка.

— Аякже! Це знаєш які діти? Будь здоров!

Трохи помовчавши, Мишко продовжував:

— Журбін так сказав: «Займайтесь своїм гуртком, відвідуйте клуб, а там і піонерами станете».

— Так і сказав?

— Так і сказав.

— А де міститься цей загін? — спитав Славик.

— При друкарні, в Краснопрєсненському районі. Бачиш, я все точно взнав. Не те що ти.

— Добре було б піти подивитися! — сказав Славик, пропускаючи мимо вух Мишкове зауваження.

— Так, не завадить сходити, — погодився Мишко. — Тільки треба адресу взнати, де ця сама друкарня міститься.

Хлопці замовкли. Через відчинені для провітрювання вихідні двері кінотеатру було видно чорні ряди глядачів, над якими клубочився світлий промінь кіноапарата.

Повз хлопців пройшла Алла Сергіївна, Славикова мати, красива, нарядна жінка. Побачивши її, Славик підвівся.

— Славику, — сказала вона, натягуючи на руки тоненькі чорні рукавички, — пора вже додому.

— Я скоро піду.

— Не затримуйся. Даша дасть тобі повечерять, і лягай спати.

Вона пішла, залишивши після себе топкий запах духів.

— Мама на концерт пішла, — сказав Славик. — Знаєте що, хлопці? Ходімо в кіно! Адже ж сьогодні «Червоні дияволята», друга серія.

— А гроші?

Славик зам'явся:

— Мені мама дала два карбованці. Я хотів купити ноти…

Генка схопився:

— Що ж ти мовчиш! Пішли в кіно! Де ти зараз ноти купиш? Всі крамниці вже зачинені.

— Але я можу завтра купити, — резонно відповів Славик.

— Завтра? Завтра буде видно. Раз можна сьогодні йти в кіно — значить, треба йти.

Хлопці купили квитки і ввійшли в кіно.

Від входу вузький коридор вів у тісне фойє. На стінах вперемішку з старезними афішами і портретами знаменитих кіноакторів висіли старі плакати. Червоноармієць у будьонівці показував на кожного вказівним пальцем: «А ти не дезертир?» У «Вікні РОСТА» під квадратами малюнків червоніли рядки віршів Маяковського. Над буфетом з засохлими тістечками і ландріном висів плакат: «Всі на боротьбу з дитячою безпритульністю!»

Тут була найрізноманітніша публіка: демобілізовані в кепках і військових шинелях, робітниці в хустинках, парубки в косоворотках, у піджаках і штанах на випуск.

Почувся дзвоник. Публіка заквапилася до залу для глядачів, поспішаючи захопити кращі місця. Погасло світло. Кіноапарат почав несамовито тріщати. Залунав монотонний акомпанемент розбитого рояля. Глядачі тиснулися на вузьких лавках, шепталися, лузали насіння, курили цигарки в рукав…

Картина закінчилася. Хлопці вийшли на вулицю, але думками вони були там, з «червоними дияволятами», з їхніми дивовижними пригодами. Оце справжні комсомольці! Як жаль, що він, Мишко, був у Ревську ще малим! Отепер він знав би, як розправитися з Нікітським.

Ось і закінчився перший день канікул. Час додому. На вулиці зовсім темно. Лише освітлений вхід «Арсу» великим світляком тремтів на тротуарі. За залізними сітками темніли фотографії, обірвані полотнища афіш билися об двері.

Розділ 23

ДРАМГУРТОК

Коли наступного дня Мишко прийшов у двір, він помітив двірника, дядька Василя, що виходив з під'їзду чорного ходу з молотком і гвіздками в руках.

Мишко зайшов у під'їзд і побачив, що вхід у підвал забитий товстими дошками. Оце так штука!..

Він вибіг з під'їзду. Дядько Василь поливав двір з товстої брезентової кишки.

— Дядьку Василю, дайте я поллю! — попросив Мишко.

— Нічого, нічого! — Двірник, очевидно, був не в настрої. — Багато вас тут, поливальників! Пустощі одні.

Мишко допитливо подивився на двірника і обережно запитав:

— Що це ви, дядьку Василю, теслярувати задумали?

Дядько Василь спересердя труснув кишкою і облив струменем води вікна другого поверху.

— Філін, — бач, за свій склад турбується, а ти забивай. Пристав, як реп'ях. З підвалу до нього можуть шахраї залізти, а ти забивай. Хоч у складі, крім заліза, нічого й немає, а