Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він довго клепав би свою косу, якби я не підійшов та не відсунув її прикладом карабіна. Тоді він перервав роботу.
— А, Капелюх, — мовив він до мене. — У мене очі стали слабі від гарячої роботи… Сідай, — він показав на якийсь леміш, умоститися на який могла б тільки людина із залізним задом.
— Дякую. — Я присунув до себе ослінчик, що стояв у кутку кузні біля невеликого стола. — Сам сідай.
Коваль глянув на леміш.
— Вийдімо, — сказав він. — Курно!
Я звернув увагу, що серед усякого ковальського начиння: важких сокир для рубання металу, зубил, противнів, пробійників — лежали й клепані саморобні тиглі, і на одному з них було видно свинець, що припікся смугами.
— Чого тобі? — спитав Кріт, прихилившись до конов'язі.
Як би він зустрів поліцая, що так само, як і я, з гвинтівкою з'явився б до нього, коли тут хазяйнували гітлерівці? Мабуть, він, Кріт, подумав би про те, щоб лишилися цілі власні ребра. З владою, яка покликана тебе захищати, можна дозволити собі грубість, усе з рук зійде. І я знов подумав про Закон, який диктував мені свою волю. Я ніяк не міг дозволити собі використати перевагу, яку давала мені зброя і влада, щоб пригнобити й принизити людину, навіть коли та трималася зухвало.
Кріт чекав. Чорний, цупкий брезентовий фартух прикривав його, як щит. До цього чоловіка не підступишся.
— Ти постачаєш свинець і мідь на гончарню? — спитав я.
— Я, — сказав Кріт. — Та й окалину вони беруть.
— Із куль плавиш, із обідків?
Він кивнув. З кузні долинали хрип і вищання працюючих міхів.
— Не роздувай марно, не роздувай, дурепо! — гримнув Кріт, прохиливши двері. І сердито повернувся до мене: — А хіба що?
— Де ти усе це береш?
— А кому яке діло? — спитав він, переступаючи з ноги на ногу.
— Є діло!
— «Яструбки» у нас довго не держаться, — промовив коваль. — Я, Капелюх, на твоєму місці відмовився б од цієї роботи. Пайок маленький, а риск великий. Можна посунутися, як пес із соломи.
Він хотів розізлити мене, щоб я розпалився, а він спостерігав би з-за брезентового щита. Адже я був тим хлопчаком, котрий щодуху тікав з Панського згарища, ледь забачивши пропалений фартух. І чого це у книжках ковалі завжди благородні люди?
— Слухай, Кріт, — сказав я. — Я можу тобі багато неприємностей заподіяти. Ти вже мені повір!
Те, що він намагався розізлити мене, насторожувало.
Кріт придивлявся до мене. Атож, це я драпав із згарища, але відтоді збігло багато часу, а головне, два з половиною останніх роки я був на передовій, у Дубова. «Язики», яких ми приводили з того боку, розуміли Дубова без слів. Перед ним вони завжди чомусь виливали душу, досить йому було тільки подивитися. Гай-гай, таких висот я не досяг. Та дечого навчився. І тепер Кріт міркував.
— Користуватися військовим добром не заборонено, — промовив він. — Усе одно згниє.
— Звідки носиш?
— Мені носити ніколи.
— Хто ж тоді? І звідки?
Він зам'явся.
— Відповідай.
— Гнат носить.
— Не бреши.
— Собаки брешуть!.. Гнат, кажу… Я його навчив. Що ж тут важкого? Тут і мавпу навчиш.
Он у чім річ. Кріт догадався, який зиск можна мати з сільського дурника. Гнат не розумів риску. Йому, либонь, навіть було до вподоби відбивати зубилом жовті обідки із снарядних чушок. Він шукав снаряди, як гриби. Шматок хліба чи одна-дві цибулини здавалися йому царською винагородою.
— Чи ж багато треба для заводу міді?
— Та ні… Поки що фунтів чотири в день.
Це означало, що Гнат відбивав обідки з півсотні снарядів. Детонатори він, звичайно, не відкручував. Справді, дурням щастить!
— Кулі він теж приносить?
— Приносить. На глазур іде близько десяти фунтів.
Кріт ставав балакучіший: побоювався, що я можузабрати в нього Гната. Звичайно ж, дурник давав йому великий зиск.
— Куди ходить Гнат? — спитав я.
— Мені яке діло, — коваль знизав плечима.
— Куди ходить Гнат?
— Думаю, в УР ходить…
— Не боїться?
— А чого йому боятися?
Отже, я дізнався, хто регулярно буває в УРі, але від гарного плану, що визрів, коли я йшов до Крота, й сліду не лишилося. Гнат!.. Нема нічого дивного, що бандити не чіпають цього чоловіка: він для них зовсім безпечний. Він не може нікому пояснити, де був і кого бачив. Він весь час сміється. Він сміється, коли слід плакати. Можливо, весь світ видається йому кімнатою сміху.
— Це я йому дав таке завдання, щоб підтримати дурня, — квапливо пояснив Кріт. — Треба ж йому чимось харчуватися…
— Ну, гаразд, — мовив я. — Усе ясно з цією справою.
— Я скажу своїй старій, у мене кров'яночка, пляшка знайдеться, підобідаємо.
Він уже підлещувався. Дуже боявся, що втратить дурника Гната.
— Як у нас кажуть, найкраща риба — свиняча ковбаса! — мовив Кріт.
Найдивовижніше було те, що його обличчя, як і раніше, залишалося непроникливе і незворушне. Він навіть не робив спроби усміхнутися. Він просто манив мене пальцем з-за фартуха, немов із-за фортечного муру. Він обіцяв насолоду. Але його обличчя ясно промовляло, що найкращим виходом була б розтоплена смола.
— Слухай, Кріт, — мовив я. — А коли ти кабана заколов?
— А хіба що? Що я обсмалив?.. Ну, то пусте.
Той, хто заколов кабана, повинен був скласти про це акт, зібрати щетину і здати державі. Обсмалювання кабана вважалося порушенням. Але це не обходило «яструбків».
— Ти Штебльонка в гості запрошував? — запитав я.
— Та не в гості… Просив колієві допомогти. Кабан у мене пудів на п’ять був, так я й гукнув колія. А хіба, що?
— Та так. А куди Штебльонок пішов від тебе?
— А дідько його знає… Чудний! Поздоровкався, а потім ні сіло ні впало зірвався з місця. Як скажений!
— А що з ним сталося все-таки?
— Та нічого не сталося… Навіть від чарки відмовився!
І я пішов собі з Панського згарища. До війни згарище було темним і густим гаєм, цілим континентом. Виявилося, що це невеличкий клаптик чагарника метрів за сто від села. Край чагарника, як грибок, маленька, непоказна кузня, а в кузні — Кріт. Ніякий не злий чаклун, а звичайнісінький пройдисвіт і куркуль з деяким індустріальним ухилом.
От і все, про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.