Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

— З ким у нього може бути зв’язок? — запитав я.

— Не знаю.

Він знову втупився очима в землю. Я був певен, що він багато чого знає. Зовсім не треба було бути психологом, щоб догадатися про це. Просто Семеренків не вмів брехати. Тут він був не мастак. Людина, яка вкладає всю душу в глечики ніколи не навчиться хитрувати. Та він усе-таки намагався хитрувати. Він чогось боявся. Щоб пересилити цей страх і заставити його розв’язати язика, я повинен був вселити в нього страх ще більший, аніж той, що примушував його викручуватися. Та хіба я міг так робити? По-поліцейському?

— Як ви гадаєте, чому Горілий вештається навколо Глухарки?

Семеренків озирнувся на всі боки.

— Не знаю.

— Скажіть, а куди?..

Я все-таки стримався від того, щоб спитати його про старшу доньку. Я відчув, як напружився Семеренків. Ліва рука, що, здавалося, жила в нього якимось особливим, незалежним життям, ковзнула з колодки та й підгорнулася ще глибше під пахву. Він чекав запитання. Застиг і чекав.

— Гаразд, — мовив я. — Гаразд. Не мучитиму вас. Ідіть ліпіть глечики.

Він одразу ж підвівся.

— Коли мене або ще кого-небудь повісять, як Штеб-льонка, на пружинястому кабелі, можете не хвилюватись, мовив я услід. — Ви тут ні при чому! Адже ви все виклали, що знали!

Бажання бути добрим і поблажливим перемішалося в мені з люттю безсилля.

Семеренків зробив конвульсивний рух рукою, ніби моя остання репліка штовхнула його в спину. Нараз спинився. Обернувся.

— В останній день Штебльонок ходив до Крота. Коли кабанчика кололи, — сказав він.

Та й зник за дверима. Я знизав плечима. Це я й сам знав, що Штебльонок ходив до Крота.

Вересневе сонце зовсім розплавило останні острівці туману, що ховалися по кар’єрах за заводиком, і тепер гріло на всю свою осінню силу. Червоні жучки-солдатики повилазили на колоду приймати сонячні ванни. Попливла павутина. Глечики й куманці, зібрані у дворі, засяяли незвичайним блиском. Гаразд, Семеренків! Спробуємо розібратися без тебе. Гарна у тебе дочка…

І все-таки, чого це він нагадав мені про те, що Штебльонок, таред тим як вирушити в Ожин, був у Крота?

10.

Я пройшов до кар’єрів, де добували глину-червіньку. Тут і в сорок першому, і в сорок третьому точилися бої. Струг, яким стругали глину, тепер часто вищерблювався об осколки. На краю одного кар’єру стояли два спалені нашими ІЛами німецькі бронетранспортери. Бронетранспортери, напевне, хотіли сховатися у кар’єрах від ересів[2] але не встигли. Як же приємно було бачити опалені німецькі машини! Багато болю набралося в серці у перші роки війни. Досить було поглянути на таку картину, як біль ущухав.

Казали, що навколо машин валялися напівспалені папери, й серед них траплялися обгорілі гроші. Наші, радянські. Мабуть, накрадені в наших банках. Фашисти для чогось вивозили кредитки, та налетіли штурмовики, і все перетворилося на попіл.

І заводик горів у ті дні, навіть не один раз, але війна не могла зупинити його, бо прадавня гончарська справа не боялася лихоліття: її живила сама земля. Вічне, загадкове й невигубне те гончарське мистецтво, воно живуче, як весь рід людський. Тут, поблизу заводика, в рудих кар'єрах, глухарчани добували червіньку, а коли їм обридав червоний колір, вони їздили до йоржевого яру по глей і побіл — вишневу та білу глину, щоб прикрасити свої глечики. Війна, руйнуючи все навкруги, давала гончарям усе необхідне. Мідь, яку переплавлювали в печах, щоб добути зелену фарбу, була в обідках артилерійських снарядів; хром, жовтяк, витравлювали з деталей розбитих автомашин, та й на глазур матеріалу було досить — потовчене скло й свинець. По опискову, чорну жалобну фарбу, яка надає гостроти глухарському орнаменту, далеко їздити не доводилось. Описку добували з ковальської окалини, а в дні війни сільські ковальські горна палахкотіли, аж гуло. Кріт у нас ніколи не був без діла… Він, мабуть, і свинець плавив для заводика, і мідні обідки перепалював, і окалину збирав. «Стоп! — зупинив я себе. — Кріт!..» У нього був перед смертю Штебльонок. Та ще й ота загадкова фраза Семеренкова… Кріт! Звідки він бере сировину, щоб постачати заводик фарбами? Гірки посуду на подвір'ї справно більшають і меншають, коров’ячі ріжки справно виводять кольорові смужечки і паски, в окрузі, мабуть, уже не лишилося жодної кулі, з якої можна було б виплавити свинець, і жодного снаряда з незнятим мідним обідком ущільнення.

Тільки один район міг би забезпечувати наш заводик — УР! Страшний, оповитий забобонами та містичними історіями. У підземних казематах, у бліндажах та в окопах залишалося чимало воєнних припасів. Але хто наважився б регулярно ходити туди? Невже Кріт добув собі «перепустку» в УР?

Кузня стояла трохи на відшибі од села, на Панському згарищі, густо порослому вільшиною, верболозом, будяками, усякою рослинною всячиною. За давніх часів був тут панський будинок, його спалили, а на місці зруйнованого житла, як відомо, ніщо путнє не росте. Глухарчани не любили, коли діти гралися на Панському згарищі: там, об'їдаючись чорними ягодами пасльону, вони могли скуштувати й блекоти. Коли в Глухарці вмирав своєю смертю не старий ще чоловік, жінки казали: «Не інакше жінка на Панське згарище ходила». І згадували, звичайно, пісню про бідного Гриця.

Край згарища, на міцному бутовому фундаменті одного з флігельків, і поставили кузню. До війни, дітьми, ми часто бігали до її стін, щоб поритися в металоломі, який туди звозили. Іноді щастило знайти дірчасте сидіння від сіялки, на якому сидіти було зручно, мов на долоні велетня, або штурвал від механічного плуга.

Траплялося, що із кузні вискакував чорний, закіптюжений Кріт, викликаючи у нас захоплення і жах. Ми вважали його за чаклуна й дратували при найпершій нагоді; Кріт був злий, скупий, боявся, що ми порозкрадаємо залізяччя, і шпурляв у нас уламками цегли.

І ось я знову підходив до кузні, відчував знайомий запах бузини, чортополоху і гарячої металевої окалини, за плечима в мене був карабін № 1624968. І Панське згарище стало за ці роки менше, і кузня мовби зіщулилась.

Кремезний, головатий Кріт орудував біля наковальні, а допомагала йому, роздуваючи міхи й притримуючи кліщами заготовки, дружина, — замурзана й затуркана, нічим не примітна істота. У коваля було двоє синів-підлітків, і вони могли б стати йому кращими помічниками, ніж дружина, але вони з намови батька подалися в мішечники. Сам Кріт ніколи не називав синів мішечниками, а поважно казав: «Чумаки».

Коваль, побачивши мене в дверях, стукав і далі невеликим молотком, клепаючи вже захололу косу. Дружина, зігнувшись, поралася біля горна.