Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

11.

Увечері я надів френч з накладними кишенями, майже новий — тільки ліва нагрудна кишеня, напроти серця, була понівечена багнетом. На щастя, російським чотиригранним багнетом. Дірки від цього багнета на одязі, звичайно, залатувати легко, куди легше, ніж розрізи від німецьких тесаків. Сліду не залишається. У Глухарці розумілися на німецькому військовому одязі. Ніхто не вбачав нічого ганебного в тому, щоб роздягти мертвяка. Живі окупанти не хотіли платити за збитки, платили мертві. Це була тільки незначна міра відшкодування втрат. Баба Серафима теж роздобула десь френч, підштопала дірочку і попришивала червоноармійські залізні ґудзики із зіркою замість німецьких дюралевих шерехатих з віспяними вічками.

Я зроду не одягнув би цього френча, що пахнув чужиною, але моя гімнастерка, бавовнянка, тричі «бе-у», так потерлася, що в деяких місцях стала біла і прозора, наче марля, — отож не годилася для вечірніх візитів.

Баба відразу зметикувала, що я зібрався до Варвари, досить було мені тільки дзвякнути медалями, які я відчіплював од гімнастерки. Мені страшенно не хотілося йти до Варвари. Але треба було. Я не мав сумніву, що Варвара скаже правду. Адже не може жінка збрехати чоловікові, якого вона проводжала о другій годині ночі! Як вона може збрехати, коли була в самій лише накинутій на сорочку жакетці, коли, натискаючи на клямку, шепотіла такі ласкаві, такі палкі слова? Нехай інші бояться і виляють, нехай інші відводять очі, але ця жінка скаже правду і допоможе… А мені вкрай потрібна була її допомога!..

Надіваючи френч з медалями, я відчував себе пройдисвітом, хитрим, безсоромним експлуататором жіночої душі, донжуаном! Сам себе лаючи, я приміряв перед уламком дзеркала сержантського, зразка сорок першого року, кашкетика з великим квадратним козирком.

— Іди, іди, — сказала мені на прощання баба. — Іди, шелихвосте! Кидаєш мене на Івана-пісного! Весь у матір, та була теж гуляща, бісова пекотка!

12.

…Хата була у Варвари напрочуд гарна. Подейкували, що майор, командир саперного батальйону, який споруджував під Глухаркою гатки під час воєнних дій, дав Варварі під її команду аж цілий взвод. Так, Варвара ніколи не забувала про господарство. І хоч скільки б не співали пісень у її домі, скільки б не пили самогону і хто б не пив, односельчани з повагою говорили, що Варвара «знає собі ціну».

Тільки-но відчиняєш двері — не до світлиці, а ще тільки в сіни, — як одразу ж відчуваєш атмосферу чистоти, ладу і якоїсь особливої, ароматної свіжості. І коли бачиш чистенькі рушники, розвішані на стінах, і довоєнну скатертину з торочками, і гарно помиті квіти, що з оранжерейною густотою заповнювали світлицю, і фотокартки у свіжопофарбованих рамочках під склом, і білу, як сніг, піч, по якій, здавалося, щойно пройшовся квачик, і, найголовніше, господиню в підкрохмаленій полотняній блузочці та картатій українській плахті, — то розумієш, звідки аромат свіжості й чистоти.

Я постукав і, коли входив до світлиці, низько нагнувся під одвірком, неначе мій зріст не давав мені змоги ввійти інакше, а далі по-солдатському випростався, аж усі медалі одразу відкрились і бадьоро дзвякнули. І тут же залунав щасливий сміх: «Хе-хе-хе-хе!»

В кутку кімнати, під вишитим рушником, підгорнувши під себе ногу в драному, перев’язаному дротом черевику, сидів… Гнат. Він дивився на мої медалі й реготав. Мабуть, для нього це були цяцьки, щось на зразок бубонців.

Він переслідував мене як лиха доля, цей Гнат, і шляхи наші раз у раз перехрещувалися! Рядом із дурником стояв туго напханий брудний мішок. Видно, Гнат щойно повернувся з УРу.

Я так отетерів, що не одразу помітив господиню. Вона сиділа за столом, де горіла справжнісінька гасова лампа-дванадцятилінійка. Всю світлицю заливало світло. Заможно жила Варвара. Але зайнята вона була чудною роботою: зашивала обшарпаний, брудний Гнатів ватник.

— А я вже думала, що ви до мене і не завітаєте, Іване Миколайовичу, — співучо промовила господиня. Вона завжди розмовляла речитативом, який, здавалося, ось-ось міг перейти в арію від почуттів, що переповнювали Варвару.

От молодиця! Нічого, здавалося, в ній не було владного, говорила вона співучим голосом, рухалася плавно, сама кругленька й лагідна, очі в неї були ніжні, імлисті, немов повиті памороззю, і навіть сумовиті, як у корови, та коли вона глянула на мене, я, як і того вечора, відчув себе глиняною точанкою, кинутою на круг перед гончарем, а він, гончар, вирішує, що з неї, точанки, створити — барильце чи горня. Плани чоловічої зверхності і донжуанської хитрості відразу звітрилися.

— А де ж це ваша рушниця, Іване Миколайовичу? — запитала Варвара, близько підступивши до мене. Вона взяла з моїх рук картуза, дбайливо поклала на етажерочку, на мереживне покривальце.

— Навіщо мені рушниця? — запитав я.

— А й правда, — мовила Варвара. — У мене в хаті не стріляють. У мене мир. Ой, як я не люблю війни!

Прямо переді мною на стіні висів розмальований фотопортрет Варвариного чоловіка, товариша Дерев’янка, колишнього директора гончарного заводика, молодого, квітучого мужчини. Вбило директора під час нальоту, коли він у лазні мився, і було йому шістдесят п’ять років.

— Хе-хе-хе-хе-хе, — недоречно засміявся Гнат. — Ой, гарна мо-сковська солодка дівка, ой, груша-дівка, хе-хе-хе…

Він закохано глянув на Варвару. Він був зовсім щасливий у цьому домі.

— Гарний у мене наречений? — запитала Варвара, показуючи на Гната очима. — Весілля справимо — він і за попа зійде, волосатий!

Гнат труснув своїми кудлами і знову зареготав. Він не зводив очей з Варвари, в його поставі було щось собаче, ніби він готувався стрибнути і зловити кістку на льоту. Що йому тут потрібно?.

У Глухарці деякі жінки, що втратили надію, пробували взяти Гната у прийми. Чоловік він був надзвичайно дужий, колоди носив і не кректав, а плуга міг волочити, як кінь. Кілька разів Гната мили, стригли, одягали в чисте і вводили до вдовиної хати. Але він не витримував випробування. «Як почне жінка підступати, так він хапав шапку і тікає», — розповідала Серафима.

Ні-ні, про любовні наміри й мови не було. Гната могли екзаменувати тільки самотні жінки літнього віку, господарство яких було занедбане, без чоловічої руки.

— Та й посагу приніс мішок, — провадила далі Варвара. Вона кинула Гнатові його залатаний ватник. — Усе, жених, іди додому… Жаль його, — пояснила вона мені, — У Глухарці всі полюбляють перемивати кісточки та ганьбити, а добро зробити нікому… Ну, ступай, Гнате!

Він заходився квапливо застібати ватник. Варвара сунула йому за пазуху житнього окрайця, застебнула гудзика.

— Стривай-но, — сказав я і підійшов до мішка.

Кріт не брехав. Гнат справді ходив до УРу. З характерних виступів я догадався,