Читати книгу - "Кременецький звір"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так то Карась уже винен?!
— Ти ж знаєш, я сам не сам, коли п’ю занадто багато, — знітився Голота.
— То не пий! Кат тебе бери!
— Та от мало не взяв кат. Не свари. Я винен. Не кричи, кажу. І як тебе до василіянів пустили? — Голота хитав головою, пропускаючи поміж вухами прокльони Сташки.
— То вже моя справа, Богусю, — знову змінила голос дівчина, усміхнувшись отетерілому від цих перемін Голоті. — Не крутись. Сядь. Зараз тебе буду лікувати. Дивися, ось принесла тобі глечик.
— Що то? Якісь твої чари? А біс із ними! Чари-магія, давай що-небудь, але тільки швидше, бо сконаю. Може, крові треба, то бери, — протягнув він руку знахарці.
— Чи ти дурний? Які чари? Тут листя мати-мачухи. Я його збирала, посипала цукром, у землю закопувала. А як викопала, то додала меду. На, їж. Їж, кажу! А завтра я тобі примочки поставлю з коріння білої лілеї. А тоді покупаю тебе в барвінку. А тоді промию рани відваром шавлії... Тихо-тихо, скоро ти козликом стрибатимеш, хоча ти той ще цап дурнуватий. І ніяких чарів, мій козачок немитий, — знахарка говорила й говорила тихим шепотом, роблячи своє. Її голос, що лився невпинно, мов вода, заколисував Голоту. Він прислуховувався до нього, і повіки падали, хоч як він їх намагався втримати. Врешті цю боротьбу Голота програв, і за якусь мить забувся у сні. Знахарка дивилася на свого бідолаху, задумливо перебираючи його мокре від гарячки волосся.
***
Кожного наступного вечора Сташка навідувала Голоту, не знати як долаючи височенні монастирські стіни. Вона мастила його черепаховою маззю, втирала їжаковий та борсучий жир, промивала відварами. Розповіді про візити лікаря Хохриттера, який приходив щоранку, перевіряючи стан пацієнта, вона вислуховувала, презирливо кривлячи красиві губи, і завжди пирхала, коли Голота переповідав найновіші методи європейської медицини, про які захоплено казав магістр.
— На Волині таке не діє, — бурмотіла вона безапеляційним тоном і виливала дорогоцінні Хохриттерові мікстури геть.
Щовечора Голота чекав на Сташку, яка залітала до келії, мов вітер. Скоромовкою вона шепотіла йому на вухо останні новини, втираючи у спину якісь свої чергові мазі, та Голота не слухав. Він млів під її ніжними пальцями, час від часу повертався всім тілом і довго дивився в її бісівські карі очі, що не припиняли сміятися.
На ранок четвертого дня на волі Голота прокинувся, бо задрижав від холоду. Він замотав ковдрою голову, але вже за мить відкинув її геть і пружиною зіскочив із дірявого, поїденого мишами тапчана, що був йому в монастирській келії за ліжко, і потягнувся. Він відчував, що вже повністю повернувся до життя, кров, як завше, бурлила в його жилах.
Про гостини у ката він уже й не згадував, спина швидко гоїлася, і тепер просто до сказу чухалася. Голота пошкрябав шрами через сорочку, аби зігрітися, помахав руками, тоді похлюпав у лице крижаною водою, фиркаючи, неначе жеребець, утерся й сів натягувати чоботи. Він саме розігнався вийти з келії на подвір’я, як уткнувся носом у широкі груди величезного василіянина, що якраз проходив повз.
— Вибач, брате, ти надто широкий для мене. Якби тебе обійти, га? — почав Голота, але відповіді не дочекався. Широкоплечий атлет просто посунув його з дороги й мовчки пішов у бік монастирського саду. Голота дивися йому вслід. А той наче відчув щось. Зробивши кілька десятків кроків, здоровенний брат повернувся до ліценціата й упер на нього такий лютий погляд, що Голоту аж розвернуло у протилежному напрямку. Здивований, він кидав зацікавлені погляди через плече, позираючи, як велетень неспішно проходжується поблизу будиночка настоятеля.
«Нічого собі, та це ж охоронець! У настоятеля? Від чого це він охороняє святого отця?», — подивувався він, а тоді, почухавши голову, посунув далі. Хоч і почувався бадьоро, Голота довго не гуляв. Махання руками добром не скінчилося. Від ще одного різкого руху в очах потемніло, а з рани на спині теплим струмком потекла кров. Негайно підкосилися ноги, і ліценціат опустився на величезний пеньок, що самотньо стирчав посеред зарослого травою подвір’я.
— Я так розумію, сідати на коня вам ще зарано... — Голота аж здригнувся, здивовано оглядівся і побачив Хохриттера, що стояв, спираючись на ціпок. Старий медик усміхався крізь окуляри.
— О, лікарю, усе значно краще, ніж могло було б бути...
— Людина, що вижила в катівні Болиця, безперечно має право так говорити, — погодився лікар, нахиляючись до свого пацієнта й відтягуючи його повіко.
— Brevis ipsa vita, sed malis fit longior[19], — усміхнувся Голота.
— Та це ж девіз усіх студіозусів! — засміявся Хохриттер.
— А ви звідки, метре? Де отримували ваш докторський перстень?
— У благословенному Монпельє. А ви, мій друже, з Болоньї?
— Так, з найкращого університету, — задиркувато подивився в очі магістру Голота, усміхаючись.
— Та я б на вашому місці не був таким категоричним. Сучасна медицина — це і є Монпельє! — гордо промовив Хохриттер.
— Досить смілива заява, у Сорбонні та Падуї з вами не погодилися б.
— Пхе, — відкопилив губу Хохриттер, — по Сорбонні ще свині паслися, коли в Монпельє робили операції, мій милий ліценціате. І це свята правда! Ще з часів, коли з Іспанії вигнали медиків-сарацинів, у Монпельє прийняли всіх тих послідовників Авіцени й Аверроеса. І вони привезли з собою всю тодішню науку лікування. У задрипаному Парижі прикладали до рани коров’ячі коржі, а в нас абдомінальна хірургія[20] була звичною справою. Абдомінальна хірургія, Голото! Я навчився там усього, що знаю!
— А як же знамените Accipimus pecuniam, et mittimus sultos in Germaniam[21]. Наче так казали німці про освіту у Франції? — єхидно проказав Голота.
— Так-так, у нас так кажуть на французькі університети, де навчаються німці, що повертаються додому бовдурами. Але то про неуків, яким знання в голову можна забити хіба молотками. Одначе старанний учень виходив із Монпельє добрим лікарем, повірте. От я, наприклад. Богословські науки мені ніколи не вдавалися, зізнаюся, але лікар я непоганий, скажу без зайвої скромності. Хоча ви знаєте, й справді, не всі університети у Галлії схожі на Монпельє. Що й казати, он про оту помийку в Кагорі казали, що там можна стати доктором за кілька днів, прийшовши з вулиці. Тільки б було доста грошей в кишенях. Але лише
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.