read-books.club » Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

223
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 168 169 170 ... 222
Перейти на сторінку:
жінці. Якщо я не продам його добре, мені буде непереливки.

Він кивнув.

— Узяти за шматок небесного заліза такого розміру менш ніж вісімнадцять талантів — це все одно що вирізати дірку у власному гаманці. Його купить якийсь ювелір або багатій, для якого він буде незвичним. — Він постукав себе по носі збоку. — Але якщо піти до Університету, то вийде ще вигідніше. Рукотворці дуже люблять приваб-камінь. Алхіміки теж. Якщо знайдеш когось у потрібному настрої, то одержиш більше.

Оборудка була добра. Манет розповідав мені, що приваб-камінь доволі цінний, а знайти його досить важко. Річ не лише в його гальванічних властивостях, а й у тому, що в таких шматках небесного заліза часто бувають домішки рідкісних металів. Я витягнув руку.

— Я готовий на це пристати.

Ми урочисто потиснули один одному руки, а по тому, щойно мідник потягнувся до повіддя, я запитав:

— А що ви дасте мені за його збрую й сідло?

Я трохи побоювався, що мідник може образитися через те, що я торгуюся за дрібниці, але він замість цього хитро всміхнувся.

— Оце розумничок, — захихотів він. — Мені до вподоби хлопці, які не бояться домагатися трохи більшого. А що б ти хотів? У мене є чудова вовняна ковдра. А може, гарний мотузок? — Він дістав моток мотузки з в’юків віслюка. — Мати при собі шматок мотузки завжди корисно. О, а як щодо цього? — Він розвернувся, тримаючи в руках пляшку, і підморгнув мені. — У мене є трохи чудового авеннського фруктового вина. Все це я дам тобі за спорядження твого коня.

— Запасна ковдра стала б мені в нагоді, — визнав я. Тоді мені спало дещо на думку. — А у вас немає якогось одягу приблизно мого розміру? Здається, останнім часом сорочки в мене довго не затримуються.

Старий зупинився, тримаючи в руках мотузок і пляшку вина, а тоді знизав плечима й заходився ритись у своїх в’юках.

— Чули щось про якесь весілля в цій місцевості? — запитав я. Мідники завжди тримають ніс за вітром.

— Мотенівське весілля? — Він відв’язав один із в’юків і заходився порпатися в іншому. — Дуже шкода тобі про це казати, але ти його пропустив. Воно вчора було.

Від його безтурботного тону в мене всередині все стиснулося. Якби там відбулася різанина, то мідник уже напевно почув би про це. У мене раптом з’явилася жахлива думка: я вліз у борг і пробіг половину шляху до гір, женучись за химерою.

— Ви там були? Там не було нічого дивного?

— Ось! — Мідник розвернувся й продемонстрував сорочку з простого сірого домотканого полотна. — Боюся, не бозна-яка краса, зате вона нова. Ну, відносно нова. — Він підніс її до моїх грудей, щоб оцінити розмір.

— Весілля… — підказав я.

— Що? Ой, ні. Мене там не було. Утім, як я розумію, подивитися там було на що. То була єдина Мотенова донька, і віддавали її як годиться. Кілька місяців до цього готувалися.

— Отже, ви не чули про жодні дивні події? — запитав я й відчув, як усередині мене щось обірвалося.

Він безпорадно знизав плечима.

— Я вже казав: мене там не було. Останні кілька днів я був біля чавуноливарного заводу. — Він кивнув на захід. — Торгував із робітниками та людом із високих скель. — Він постукав себе по скроні — так, ніби щойно дещо згадав. — О, згадав: у пагорбах я знайшов одну штукенцію. — Знову порившись у своїх тюках, він дістав пласку дебеленьку пляшку. — Якщо вино тобі не до вподоби, то, може, чогось трішки міцнішого?..

Я почав був хитати головою, а тоді зрозумів, що мені б увечері не завадило промити бік домашнім брандом.

— Можливо… — відповів я. — Залежно від того, що ви запропонуєте.

— Я ж чесний молодик, як і ти, — поважно сказав він. — Віддам тобі ковдру, обидві пляшки й моток мотузки.

— Ви щедрі, міднику. Але я замість мотузки й фруктового вина взяв би сорочку. Вони просто лежали б без діла в моїй торбі, а мені ще довго йти пішки.

Його обличчя дещо скисло, але він знизав плечима.

— Як хочеш, звісно. Ковдра, сорочка, бранд і три йоти.

Ми потиснули один одному руки, і я зголосився допомогти йому нав’ючити Кет-Селгана, бо мені щось підказувало, що я образив його, відмовившись від його попередньої пропозиції. Десять хвилин по тому він прямував на схід, а я попростував на північ, через зелені схили, до Требона.

Я був радий пройти останні півмилі власними силами, бо це допомогло мені розім’яти затерплі ноги й спину. Вийшовши на пагорб, я побачив, як унизу тягнеться Требон, який заховався в оточеній пагорбами западині. Містечко це було аж ніяк не велике — десь із сотню будівель на десятку звивистих немощених вулиць.

Подорожуючи з трупою в дитинстві, я навчився оцінювати міста. Майже так само оцінюють слухачів, граючи в корчмі. Там ставки, звісно, вищі: варто лише зіграти в корчмі не ту пісню — і виконавця можуть освистати, але якщо неправильно оцінити ціле місто, то може стати ще гірше.

Тож я оцінив Требон. Він стояв осторонь битого шляху й був наполовину шахтарським містечком і наполовину фермерським. Незнайомці навряд чи одразу викликали в місцевих підозру, але Требон був досить маленьким, щоб усі вони з першого погляду розпізнавали нетутешніх.

Побачивши, як люди встановлюють біля хат напханих соломою блукальців, я здивувався. Це означало, що Требон попри близькість до Імрі та Університету був по-справжньому провінційним поселенням. Якесь свято врожаю є в кожному місті, але зараз більшість людей задовольняється ватрою та пиятикою. Те, що требонці дотримувалися давніх народних традицій, означало, що вони були забобоннішими, ніж я очікував би за звичайних обставин.

Але мені все ж таки приємно було бачити блукальців. Мені до вподоби традиційні свята врожаю разом з усіма їхніми забобонами. Насправді вони — це своєрідний театр.

Найгарнішою будівлею в містечку була триповерхова тейлінська церква з добутого в каменоломні каменю. У цьому не було нічого дивного, але над парадними дверима церкви, високо над землею було прибито чи не найбільше залізне колесо, яке я коли-небудь бачив. Воно до того ж було зі справжнього заліза, а не просто з пофарбованого дерева. Колесо було десять футів заввишки і, певно, важило щонайменше тонну. За звичайних обставин таке видовище мене збентежило б, але оскільки Требон був шахтарським містечком, я вирішив, що це швидше вияв громадянської гордості, ніж фанатичної побожності.

Більшість інших будівель у містечку були приземкуватими, складалися з грубих колод і мали дахи з кедрового ґонту. Утім, шинок там був пристойний — двоповерховий, з оштукатуреними стінами та червоною

1 ... 168 169 170 ... 222
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"