Читати книгу - "Зірки Егера"

— Добродію,— прохально сказав у дверях приїжджий,— той юнак, що зі мною приїхав,— школяр-богослов.

— Школяр? Ну, гаразд, хлопче! — недбало гукнув комендант.

В розпорядження гостей він віддав кімнату і духмяну воду для миття (Варшані привіз із турецького табору трохи трояндової олії — Салкаї забажалося похвалитися нею).

Коли гості увійшли до їдальні, стіл уже було накрито і на ньому смачно парувала заяча печеня.

— Знову заячина? — напустився пан Балаж на куховарку.

А юнакам, виправдуючись, сказав:

— Ми тепер весь час заячиною вдовольняємось. Егерські зайці від гуркоту сюди позбігалися.

Борнемісса скинув з себе плащ, увійшов до їдальні в шовковому костюмі вишневого кольору, який щільно облягав його тіло. Школяр був у простому полотняному одязі. Обидва підперезані однаковими ременями, і в обох на ременях висіли криві угорські шаблі.

Ложки — єдиний столовий прибор. В ті часи кожен різав м'ясо і хліб своїм ножем, а виделками користувалися лише на кухні.

Гості познімали складані ножі, що висіли у них на поясах. У юнака ніж був позолочений з перламутровою колодочкою, а в школяра — звичайний фейєрварський складаний ніж з дерев'яним руків'ям.

— Я люблю заячину,— з усмішкою сказав. Янош Борнемісса.— А ця печеня просто чудова. У нас, правда, заячину підсмажують інакше... Пане капітан, вам не випадало чути що-небудь про мого брата?

— Інакше підсмажують? — з цікавістю спитав Салкаї.— Як це інакше?

— Ну, інакше,— відповів Янош Борнемісса.— У нас зайця спершу вимочують у вині, потім у жаровню наливають трохи води і кладуть на вогонь. Зайця начиняють хлібом і тушкують. Тільки треба стежити за тим, аби підлива не википала. Коли вона закипає, печеню знімають з вогню, м'ясо виймають, а підливу проціджують. Потім кладуть у неї гвоздику, перець, шафран, імбир... Але скажіть, чи вдасться вам нині дізнатися, що діється у фортеці. Чи не загинув мій бідний брат? — Очі юнака затуманилися сльозами.

— А оцту в підливу не додаєте? — здивовано спитав Салкаї і ще раз зиркнув на руки Яноша.

— Аякже, доливаємо й оцту,— охоче відповів Янош Борнемісса.— Й тільки-но присмачимо підливу прянощами, знову кладемо в неї зайця... Нам ще нині треба потрапити в Егер.

Салкаї старанно обгризав заячу ніжку, потім почаркувався з гостями. Але ті вино тільки пригубили.

— Гм...— звів брови Салкаї.

Помовчав трохи, потім, опершись ліктями на стіл, запитав:

— В Егерську фортецю?

— Так, так! — схвильовано відповів Янош Борнемісса і зблід.— Ще сьогодні увечері.

— Гм... А цікаво б знати, яким шляхом? Може, полетите, наче птахи? Чи як примари, крізь замкову шпарочку.

— Ні, як кроти, дядечку.

— Як кроти?

— Бо ж у фортецю ведуть підземні ходи.

— Підземні ходи? — Салкаї похитав головою.

Янош Борнемісса сягнув рукою за пазуху і, витягти звідти аркуш пергаменту, поклав його перед Салкаї.

— Бачите ці червоні лінії?

— Знаю я це,— сказав Салкаї, кинувши погляд на креслення.— На рисунку вони є, а під землею їх нема. Ще в часи Перені всі ходи позавалювали. Стріляли по них з гармат.

— Завалили?

— Еге ж. Коли Перені розібрав половину церкви короля Іштвана Святого, виявили ці підземні ходи й почали стріляти по них з гармат. Ці ходи прокладали не угорці. Угорець, будуючи фортецю, не стане думати про втечу.

— І це правда?

— Така ж правда, як і те, що ми ось з вами сидимо за оцим столом.

— А звідки у вас така певність, що це саме так?

— До мене ж ходять гінці від Добо. Вони пробираються сюди і назад у фортецю через турецький стан. Звичайно, в турецькому одязі. Недавно одного з них закололи. Якби зберігся бодай один потаємний хід, невже б вони не скористалися ним?

Юний Борнемісса задумався, помовчав, потім швидко підвів голову.

— А коли приходять і йдуть гінці?

— Та ось і зараз двоє послано з фортеці. Один — Міклош Ваш, другий — Імре Сабо. Добо відрядив їх у Відень, до короля.

— Коли ж вони повернуться? Коли вирушать назад до фортеці?

— Міклош Ваш прибуде сюди через тиждень. А Сабо, напевно, десь через тижнів два. Звідси щотижня йдуть гінці.

Очі юнака згасли. Блідий, зі сльозами на очах, втупився він в одну цятку.

Салкаї вихилив келих. Знову сказав: «Гм...» —