Читати книгу - "Заручені"

набагато почеснішої, ніж бажаної. Прекрасно й те, що цю справу запропонували їм тільки тому, що вона була важка й небезпечна, що вони повинні були мати ту витримку й холоднокровність, які так необхідні й рідкісні в отакий час. І тому праця й мужність цих ченців заслуговують на те, щоб про них ми згадували з захопленням, із вдячністю, з тим особливим визнанням їхніх великих послуг, зроблених людям такими ж людьми, і тим більше ми їм зобов'язані, що вони не чекають цього визнання собі у винагороду. «Якби там не було цих падре,— каже Тадіно,— все місто напевно б виявилося знищеним: тож справжнє диво, що ці падре за такий короткий відтинок часу зробили так багато для громадського добра; не дістаючи від міста ніякої допомоги, хіба тільки дуже незначну, вони своїм хистом і прозірливістю утримували в лазареті стільки тисяч бідняків». Число осіб, за словами Ріпамонті, доглянутих у цьому закладі протягом семи місяців, поки на чолі його стояв падре Феліче, досягло п'ятдесяти тисяч. Автор справедливо зауважує, що про такого чоловіка він міг би сказати набагато більше, коли б, замість описувати лиха міста, він розповів би про інші справи, якими той прославився.

Та й серед самого населення це вперте заперечення чуми, природно, стало слабнути й зникати в міру того, як хвороба поширювалася через дотик і спілкування,— а тим паче, коли вона, погулявши певний час виключно серед бідноти, почала чіплятися й до синьйорів. Серед них був головний лікар Сеттала. Надзвичайно популярний уже тоді, він і тепер заслуговує особливої згадки. Чи визнали нарешті люди, що бідний старий мав рацію? Хто його знає. Чумою захворів він сам, його дружина, двоє синів і сім служників. Сам він і один із синів видужали, решта повмирали. «Ці випадки,— пише Тадіно,— ставшися в місті в знатних родинах, примусили знать і плебс замислитися, а недовірливі лікарі і темна, нерозважлива чернь почали стискати губи, зціплювати зуби й зводити від подиву брови».

Проте хитрощі й, так би мовити, мстивість викритої впертості часом бувають такі, що змушують нас бажати, хай би вона вже краще залишалася до кінця тверда й непохитна, всупереч розумові й очевидності. Ось це й був якраз один із таких випадків. Люди, котрі так рішуче й так довго заперечували, що поряд з ними, серед них гніздиться зародок хвороби, який, звичайно, розвиватиметься й почне лютувати, вже не могли далі заперечувати факту поширення зарази. Але, не бажаючи визнавати справжньої причини (адже це значило б признатися в своїй великій помилці й великій провині), будь-що прагнули знайти якусь іншу причину і були готові визнати всяку, висунуту хоч би ким. Як на те лихо, одна причина вже була напохваті — в поняттях і традиціях, панівних тоді не тільки у нас, але й у кожному куточку Європи: приворотне зілля, підступи диявола, потаємні замови, щоб прищепити чуму в допомогою всяких заразних отрут і чарів. Такі або подібні речі вже траплялись, і в них вірили й під час багатьох інших епідемій і моровиць, зокрема, коли в нас спалахнула чума за півстоліття до цього. Тут треба додати, що наприкінці минулого року губернатор отримав, за підписом короля Філіппа IV, депешу з попередженням, що з Мадріда втекло четверо французів, переслідуваних через підозріння в поширенні отруйних, заразних мазей. Хай губернатор пильнує, чи вони не з'являться якось і в Мілані. Губернатор передав депешу сенатові й Санітарному трибуналові, але, очевидно, тоді її залишили поза увагою. Однак, коли чума спалахнула й була вже визнана, згадали й про це попередження, вбачивши в ньому ще одне підтвердження неясних підозр щодо лиходійського задуму; проте й сам цей факт міг стати першим приводом для виникнення підозр.

Та ось два випадки (в одному з них проявився сліпий і непогамовний страх, а в другому — якийсь злий задум) перетворили цю неясну підозру щодо можливої змови на підозру дійсну, а для багатьох — на цілковиту впевненість в існуванні справжньої змови. А саме: ввечері 17 травня декотрим городянам здалося, ніби якісь люди мазали чимось в соборі перегородку, що відокремлює місця, призначені для чоловіків і жінок. Надійшло розпорядження винести вночі з церкви перегородку, разом із лавами. Голова Санітарного відомства, який з'явився разом із чотирма членами колегії для обстеження, обдивившися перегородку, лави, чаші з святою водою і не знайшовши нічого такого, що могло б підтвердити неуцьку підозру щодо замаху з отрутами, вирішив на догоду чужим маренням, а скорше через зайву обережність, аніж через необхідність, вирішив, повторюю, що досить просто вимити перегородку. Проте така кількість речей, ввалених на купу, викликала жахливу паніку в натовпі, який схильний в усякій речі вбачати речовий доказ. Пішли розмови, і люди повірили, що в соборі було вимазано всі лави, стіни і навіть мотуззя дзвонів. І говорилося про це не тільки тоді: сучасники в своїх мемуарах, вгадуючи про цей факт (деякі з тих мемуарів написано багато років згодом), засвідчують його з однаковою переконаністю, але як усе було насправді — довелось би тільки здогадуватися, коли б про це не писалося в одному листі Санітарного трибуналу губернаторові; той лист зберігається в так званому архіві Сан-Феделе. Трохи далі ми наведемо курсивом уривок, узятий з того послання.

Назавтра вранці нове й ще дивніше, ще знаменніше видовище вразило очі й голови городян. У всіх частинах міста двері й стіни будинків виявилися вимазаними якоюсь жовтою гидотою, набризканою ніби губкою. Чи це була чиясь дурна вабаганка зчинити галас і загальний страх, чи то злочинніший намір посилити в народі сум'яття, чи то щось інше. Випадок цей засвідчено в такому вигляді, що, гадаємо, було б імовірніше приписати його не так масовому психозові, як справі рук усього лише кількох чоловік,— справі, що стала, між іншим, не першою й не останньою. Ріпамонті, котрий з цього приводу часто висміює, а ще частіше оплакує народне легковір'я, в даному разі твердить, що сам бачив цю гидоту, й описує її: «...ми також ходили дивитися. Подекуди видніли нерівномірно розкидані плямисті патьоки наче хтось розбризкував по стіні всмоктану губкою рідину або вичавлював цю губку об стіну; де-не-де було видно двері і входи до осель, забруднені таким самим розбризкувачем...» (Ріпамонті, с. 75).

У вищезгаданому листі чиновники Санітарного відомства розповідають про цю справу в тих самих висловах. Вони пишуть про огляди речовини, про досліди з нею над собаками — без усякого поганого наслідку, і додають, що, на їхню думку, були скоріше пустощі, ніж зловмисність: думку, яка показує, що в них