Читати книгу - "Заручені"

до цієї хвилини було досить душевного спокою, щоб не бачити того, чого не було. Інші сучасні мемуари, згадуючи цю подію, також підкреслюють, що спочатку багато хто з Санітарного відомства дотримувався думки, що це було зроблено задля жарту, через пустощі. Жодні мемуари не згадують нікого, хто б заперечував це, а вони, звичайно, згадали б, якби такі люди знайшлися, хоча б задля того, щоб назвати їх диваками. Я вважав тут цілком доречним навести й співставити ці подробиці знаменитого нестяму, частково маловідомі, частково зовсім невідомі, бо гадаю, що в хибних поглядах, а надто масових, найцікавіше й найкорисніше спостерігати саме шляхи поширення цих поглядів, ті форми й способи, якими їм удалося проникнути в уми й заволодіти ними.

В місті, де вже й так панувало хвилювання, все перевернулося догори дном. Господарі будинків обпалювали вимазані місця смолоскипами. Перехожі спинялися й, дивлячись на це, жахалися. Чужинців (уже тільки через це підозрілих), яких у ті часи було легко впізнати по одежі, люди хапали на вулицях і тягли до суду. Чинилися допити й дізнання і тих, кого привели, і тих, хто привів, і свідків. Винуватих не знаходили, судді ще могли сумніватися, міркувати, розуміти. Санітарний трибунал проголосив указ, де обіцяв грошову винагороду тому, хто знайде винуватця або винуватців у цій справі. «Вважаючи в жодному разі неприпустимим,— пишуть ці синьйори у вищезгадуваному листі, датованому 21 травня, але написаному, очевидно, 19-го, в день, яким датовано друкований указ,— щоб цей злочин будь-яким чином залишився безкарним, особливо в такий небезпечний і тривожний час, ми задля втіхи й заспокоєння нашого народу й з метою роздобути бодай якісь відомості про цей вчинок, проголосили нині указ...» і т. д. Проте в самому указі немає жодної прямої вказівки на те розумне й заспокійливе припущення, висловлене губернаторові,— отже, це було повне замовчування, яке водночас підтверджувало безумну упередженість народу й поступливість самого трибуналу, тим більше гідну догани, чим згубнішою вона могла виявитись.

Поки там трибунал дошукувався, багато хто з жителів, як це звичайно буває в таких випадках, уже дошукалися. Ті, хто думав, що ця мазь справді отруйна, вбачали в цьому: одні — помсту з боку дона Гонсало Фернандеса ді Кордова за образу, завдану йому під час від'їзду; другі — хитрість кардинала Рішельє з метою обезлюдити Мілан і заволодіти ним без жодних труднощів; треті, невідомо з яких міркувань, вважали винуватцями графа ді Коллальто, Валленштейна або й декого з міланської знаті. Не бракувало, як ми вже сказали, й таких, які вбачали в цьому вчинку не що інше, як дурний жарт, і приписували його школярам, синьйорам або офіцерам, котрим надокучила облога Казале. А коли виявилося, що від тієї мазі шкоди немає, бо ніхто від неї не заразився й не помер, то перший страх став потроху влягатися і вся справа була забута або ж здавалася забутою.

Отож і надалі декотрі ще не були певні, що ходить чума. А що в лазареті і в місті дехто все ж одужував, то в народі, а також серед багатьох упереджених лікарів стали подейкувати, ніби це, мовляв, не справжня чума, а то б усі перемерли. Щоб усунути всякий сумнів, Санітарний трибунал знайшов спосіб, який відповідав необхідності, спосіб цілком наочний, саме з тих, що їх тільки могли зажадати й підказати ті часи. В один із днів свята п'ятидесятниці городяни звичайно сходились на цвинтар Сан-Грегоріо за Східними ворітьми помолитися за померлих під час минулої епідемії чуми й похованих у цьому місці. Використовуючи цей благочестивий звичай як привід для розваги та видовища, вони виряджалися туди ошатно вбраними. В цей день, разом з багатьма іншими, померла від чуми ціла родина. В годину найбільшого скупчення народу посеред екіпажів, вершників і пішоходів з'явився віз, у якому, за наказом Санітарного відомства, на вищезгаданий цвинтар везли трупи померлої родини,— їх везли оголеними, щоб натовп міг бачити на них явні сліди моровиці. Крики огиди та жаху лунали всюди, де проїздив віз. Натовп, супроводжуючи його очима, ще довго гомонів услід; таким самим гомоном зустрічали появу воза в новому місці. В чуму стали вірити більше. Втім, вона й сама щодень чимдалі дужче давалася взнаки, та й згадане скупчення народу в великій мірі сприяло її поширенню. Отже, спочатку — чуми немає, категорично немає, ніякої й ніде; забороняється навіть вимовляти це слово. Потому — чумні лихоманки: поняття чуми висловлюється у вигляді прикметника. Далі — несправжня чума; власне кажучи, звичайно, чума, але тільки в певному розумінні цього слова; не справжня чума, але щось таке, для чого годі підшукати іншу назву. І, нарешті,— безсумнівна чума, незаперечна; але вже на тлі нового поняття — отруєння й злого задуму, що вносить плутанину в поняття основне, виражене словом, яке тепер уже годі було знехтувати.

Мені здається, немає потреби бути дуже обізнаним в історії понять і слів, щоб знати, що чимало їх пройшли тим самим шляхом. Слава богу, що в нас не так уже багато понять і слів такого гатунку й такої ваги, які до того ж дістають свою очевидність такою дорогою ціною; таких, з якими можна поєднувати подібні обставини. Проте як у малих, так і у великих справах можна було б у більшості випадків уникнути такого довгого й кривулястого шляху, дотримуючись уже давно випробуваного способу: спостерігати, слухати, порівнювати й думати, перш ніж говорити.

А втім, говорити — сама по собі справа настільки легша, ніж усе інше разом узяте, що з цього погляду люди заслуговують на деяку поблажливість.

Розділ тридцять другий

Оскільки ставало чимдалі важче вдовольняти тяжкі вимоги, висовувані обставинами, то в Раді декуріонів 4 травня вирішили звернутися по допомогу до губернатора. І ось 22 травня до табору було відряджено двох представників колегії декуріонів, щоб ознайомити губернатора з лихом і тяжким становищем міста: величезні витрати, порожня скарбниця, незібрані поточні податки через загальне збідніння, викликане такою кількістю причин, а надто розоренням під час війни. Далі треба було переконати губернатора в тому, що, згідно постійно діючих законів і звичаїв та особливої постанови Карла V, видатки в зв'язку з чумою повинні лягати на скарбницю: так, в чумну епідемію 1576 року губернатор маркіз Айямонте не лише припинив збирання всіх казенних податків, але навіть дав місту субсидію в сорок тисяч скуді з тієї ж скарбниці. Нарешті, було доручено просити губернатора про чотири речі: щоб він припинив збирання податків, як було зроблено того разу; щоб скарбниця видала грошей; щоб губернатор повідомив короля про лиха