Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Бачила, — вимушено буркнула Серсея. — Дайте Томенові благословення, і він припинить ці жахіття.

— Як саме, ваша милосте? Надішле лицаря крокувати шляхами поруч із кожним жебрущим братом? Чи дасть нам вояків охороняти святих септ від зазіхань вовків та левів?

«Прикинуся, наче не чула твоєї згадки про левів.»

— Держава веде війну. Його милість має потребу в кожній озброєній людині.

Серсея не мала наміру розкидатися Томеновим військом на те, щоб панькатися з горобцями чи боронити зморшкуваті піхви тисяч прокислих септ. «Половина з них, напевне, молиться про гарненьке зґвалтування хвацькими хлопцями з війська.»

— Ваші горобці мають кийки та сокири. Хай захищають самі себе.

— Закони короля Маегора забороняють нам захищатися оружно. Ваша милість мають знати. З його волі Свята Віра склала власні мечі.

— Зараз королем є Томен, не Маегор. — «Чи не байдуже, що там наказав Маегор Лютий триста років тому? Замість забирати мечі з рук вірних, краще б застосував їх на свої потреби.» Королева вказала туди, де над вівтарем червоного мармуру стояв Воїн. — Що там таке у нього в руках?

— Меч.

— А чи не забув він, як ним битися?

— Але Маегорові закони…

— …може скасувати інший король, — скінчила королева і замовкла, чекаючи, коли верховний горобець ухопить принаду.

І він її не розчарував.

— Відродження Войовників Віри… то була б відповідь на три століття молитов, ваша милосте. Рукою сили Воїн знову здійняв би осяйного меча свого і вичистив зло з королівств, що скніють у гріху та мерзоті. Якби його милість дозволив нам відновити стародавні благословенні братства Меча та Зірки, то кожна побожна людина Семицарства визнала б його за єдиного правдивого і законного володаря.

Слова септона пролунали солодкою музикою, але Серсея подбала не виказати забагато захоплення.

— Ваша пресвятість раніше згадували пробачення. У ці тяжкі й непевні часи король Томен мав би безмежну подяку, якби ви знайшли спосіб пробачити короні її борги. Скільки пам’ятаю, ми винні Святій Вірі десь із дев’ятсот тисяч драконів.

— Дев’ятсот тисяч шістсот сімдесят чотири дракони золотом. Тим золотом, яке могло б нагодувати голодних і відбудувати тисячі септів.

— То вам більше хочеться золота? — перепитала королева. — Чи скасування укритих порохом Маегорових законів?

Верховний септон хвилинку поміркував.

— Гаразд, воля ваша. Борг буде пробачено, короля Томена буде поблагословлено. Мене до нього супроводять Сини Воїна, осяйні у славі їхньої віри, а горобці рушать на захист слабких та вбогих цієї землі, відродившись Бідолахами давнини.

Королева зіп’ялася на ноги й розгладила спідниці.

— Я накажу скласти відповідні привілеї. Його милість їх підпише і прикладе королівську печатку.

Прикладання печатки було саме тією частиною королівських обов’язків, яку найбільше полюбляв Томен.

— Хай береже його милість Свята Седмиця. Хай сто років триває його правління. — Верховний септон склав долоні та здійняв очі до небес. — І хай тремтять злі та невірні!

«Чуєте, князю Станісе?» Серсея несамохіть посміхнулася. Навіть її панотець не досяг би кращого. Одним ударом вона позбавила Король-Берег чумної навали горобців, домовилася про Томенове благословення і полегшила борги корони майже на мільйон драконів. Поки верховний септон вів її назад до Світличної Палати, серце королеви маяло десь у небесах.

Пані Добромир поділила Серсеїну радість, хоча ніколи не чула ані про Синів Воїна, ані про Бідолах.

— Вони існували ще до Аегонового Завоювання, — пояснила Серсея. — Сини Воїна — то було братство лицарів, які відмовлялися від земель та доходів і присягали на мечах його пресвятості верховному септонові. Бідолахи… ці були простіші, але численніші. Щось на кшталт жебрущих братів, але з сокирами замість мисок для милостині. Вони блукали шляхами, супроводжуючи подорожніх від септу до септу, від містечка до містечка. Нашивали на себе значки з семикутною зіркою, червоною на білому, тому простолюддя кликало їх Зірками. Сини Воїна ж носили веселкові киреї та карбовані сріблясті панцери, а під ними — волосяниці. У маківки їхніх мечів було вправлено кришталі в подобі зірок. За те вони й звалися Мечами. Святі та божі, невибагливі, невблаганні, знавці чар, драконоборці, гемоноловці… багато ходило казок про них і серед них. Але всі погоджувалися, що не було нікого безжальнішого до ворогів Святої Віри.

Пані Добромир збагнула усе негайно.

— Таких ворогів, як, приміром, князь Станіс та його червона ворожбитка?

— Ой, а справді? Чом би й ні? — захихотіла Серсея, наче мале дівчисько. — Чи не розкоркувати нам глек наливки та не прославити запал Синів Воїна, щоб не нудьгувати дорогою додому?

— За Синів Воїна та блискучий розум королеви-намісниці! За Серсею, Першу тако наречену!

Наливка була солодка й міцна, як Серсеїна перемога; ноші пливли містом, наче на хвилях мрій. Але біля підніжжя Аегонового пагорба вони зустріли Маргерію Тирел та її сестер, що саме поверталися з прогулянки верхи. «Де б я не поїхала, нема від неї порятунку» — скривилася подумки Серсея, коли погляд її знайшов малу королеву.

Позаду Маргерії тягнувся довгий хвіст двірського панства, стражників та челяді; багато з челядинів тягли кошики, повні свіжих квітів. Кожна з Маргерійчиних сестер у перших мала серед почту свого залицяльника: Елінора їхала поруч із довготелесим та незграбним зброєносцем Алином Амброзом, з яким була заручена; пан Таллад — поруч із сором’язливою Аллою, однорукий Марк Мулендор — з Меггою, пухкою та сміхотливою. Близнюки Рожвини супроводжували ще двох панянок з почту Маргерії: Мередиту Журав та Янну Фосовей. Усе жіноцтво вплело квіти у волосся. До походу приєднався і Джалабар Ксого, і пан Ламберт Червонокрут із пов’язкою на оці, а ще — молодий вродливий співець, відомий на прізвисько Блакитний Бард.

«І певно ж, малу королеву повинен супроводжувати лицар Королегвардії, і певно ж, це має бути Лицар Квітів.» У білому лускатому обладунку з золотим карбом пан Лорас блищав, наче ясне сонце. Він більше не наважувався вимагати віддати йому Томена в навчання, та однак малий король проводив у його товаристві забагато часу. Щоразу, як Томен повертався після дня з молодою дружиною, в нього тільки й балачок було: пан Лорас зробив це, пан Лорас сказав те…

Маргерія привіталася, коли два почти стрілися, і поїхала поруч з королевиними ношами. Щоки її червонілися, каштанові кучері стікали водоспадом на плечі й ворушилися з