Читати книгу - "11/22/63"

інстинкт у моїй голові — спонукала мене рушати геть, поки він не озирнувся, не помітив мене, але якесь потужне зачарування утримувало мене на місці. Гадаю, воно так само заволоділо б майже кожним на моєму місці. Хіба часто нам, врешті-решт, трапляються шанси бачити чоловіка, який на наших очах займається ретельною підготовкою до холоднокровного вбивства?

Він проснувся трохи глибше в провулок, потім зупинився перед залізним диском, вправленим у якийсь бетонний блок. Спробував його підважити. Безуспішно.

Провулок, завдовжки приблизно двісті ярдів, був немощеним, весь у вибоїнах. Десь на половині його довжини сітка, що відділяла захаращені бур’янами задні двори та порожні ділянки, закінчувалася, поступаючись місцем високому дерев’яному паркану, задрапірованому плющем, який мав вигляд менш ніж яскравий після такої холодної, гнітючої зими. Відсунувши вбік шмат плющової завіси, Лі посмикав кілька дошок. Одна відхилилася, і він роздивлявся поза нею.

Аксіома щодо розбитих яєць для приготування омлету, звісно, прекрасна, але я відчув, що вже достатньо випробував свою удачу. Я рушив далі. Наприкінці кварталу я зупинився перед церквою, яка перед тим була зацікавила Лі. Це була церква Святих останніх днів. Табличка повідомляла, що звичайні служби відбуваються щонеділі, а спеціальні відправи для новачків щосереди о 19:00, після чого йде година дружнього спілкування. Пропонуються освіжаючі напої.

Десяте квітня припадало на середу, і план Лі (припускаючи, що то був не план де Мореншильда) тепер здавався достатньо ясним: завчасно сховати гвинтівку в провулку, потім дочекатися, поки закінчиться служба для новачків (і година дружнього спілкування, звісно). Він почує, коли вірні почнуть виходити після молитов, їхній сміх, балачки по дорозі до автобусної зупинки. Автобуси ходять з чвертьгодинним інтервалом, завжди є якийсь, що над’їжджає. Лі зробить постріл, знову заховає гвинтівку за відтуленою дошкою (а не за залізницею), а потім змішається з парафіянами. І поїде собі геть наступним автобусом.

Я зиркнув праворуч якраз вчасно, щоб побачити, як він виринув з провулка. Фотокамера знову ховалася у паперовій торбі. Він підійшов до автобусної зупинки і сперся об стовп. Якийсь чоловік звернувся до нього з якимсь запитанням. Невдовзі вони вже про щось теревенили. Просто незнайомець чи, може, теж черговий приятель де Мореншильда? Парубок з вулиці чи співучасник? Може, навіть той знаменитий Невідомий Стрілець — згідно з багатьма теоріями змови, — котрий ховався на Трав’яній Купині перед Ділі-Плазою, коли туди наближався кортеж Кеннеді? Я запевняв себе, що це божевілля, але неможливо було знати напевне. У тому-то й полягала пекельність ситуації.

Не існувало способу дізнатися бодай про щось точно, і його не з’явиться, допоки я на власні очі не побачу, що 10 квітня Освальд буде сам-один. Ба навіть цього буде недостатньо, щоб упокоїти всі мої сумніви, але достатньо, щоби продовжувати діяти в обраному напрямку.

Достатньо, щоб убити батька Джуні.

До зупинки з гарчанням під’їхав автобус. Секретний агент Х-19 — також відомий як Лі Гарві Освальд, знаний марксист і побивач своєї дружини — ввійшов у його двері. Коли автобус зник за обрієм, я повернувся до провулка і пройшовся вздовж нього. Наприкінці той розширявся, вливаючись у чиєсь широке, необгороджене заднє подвір’я. Там, біля розподільчої газової колонки, стояв «Шевроле-Біскейн»[568] 57-го чи 58-го року випуску. Далі стояв триногий мангал. Поза ним виднілася задня стіна великого темно-брунатного будинку. Будинку генерала.

Опустивши очі, я побачив свіжу борозну, ніби там щось тягнули по землі. У кінці борозни стояв сміттєвий бак. Я не бачив, щоб Лі тягав баки, але зрозумів, що це саме його слід. Ввечері десятого квітня він збирається використати бак як упор для своєї гвинтівки.

8

У понеділок 25 березня Лі з’явився на Нілі-стрит, несучи довгастий пакунок з чимсь загорнутим у коричневий папір. Підглядаючи крізь вузеньку шпарину між шторами, я прочитав на ньому два слова, відштамповані великими червоними літерами: ЗАРЕЄСТРОВАНО та ЗАСТРАХОВАНО. Мені подумалося, що я вперше бачу, як він нервово, потай роззирається на світ довкола, замість того щоб блукати серед примарного умеблювання всередині своєї голови. Я зрозумів, що сховано в тому пакунку: гвинтівка Каркано калібру 6,5 мм, знана також як Манліхер-Каркано, у комплекті з оптичним прицілом, придбана у крамниці «Спортивні товари Кляйна» в Чикаго. Через п’ять хвилин після того, як він зійшов знадвірними сходами до своєї квартири на другому поверсі, гвинтівка, яку Лі використає, щоб змінити історію, опинилася захованою в шафі над моєю головою. Марина зробила ті його знамениті знімки з цією гвинтівкою в руках просто перед моїм переднім вікном вже через шість днів після цього, але я не бачив, як вона його фотографувала. То було в неділю, коли я був у Джоді. Що ближче насувалося десяте число, то більше вікенди з Сейді ставали важливішими, дорогоціннішими подіями в моєму житті.

9

Я ривком прийшов до тями, почувши, як хтось стиха бурмоче: «Все ще не пізно». Зрозумів, що це я сам, і заткнувся.

Сейді промурмотіла щось протестуюче і перевернулась на інший бік. Знайомий рип пружин локалізував мене в часі й місці: «Кендлвудські Бунгало», 5 квітня 1963. На нічному столику я намацав свій годинник і вглядівся у флуоресцентні цифри. Було чверть по другій ранку, що означало, що насправді почалося вже шосте квітня.

«Все ще не пізно».

Не пізно для чого? Відступитися, бо, добра добувши, кращого годі шукати? Чи, якщо точніше, щоб не шукати собі зла? Думка про те, щоб відступитися, була притягальною. Знає Бог. Якщо я рухатимуся далі і десь схиблю, зараз моя остання ніч із Сейді. Назавжди.

«Якщо ти навіть мусиш його вбити, ти не зобов’язаний робити це зараз же».

Доволі слушно. Освальд після замаху на генерала на якийсь час мусить переїхати до Нового Орлеана — чергова гівняна квартирка, та, яку я вже бачив, — але це станеться аж за два тижні. Таким чином, я маю достатньо часу, щоб зупинити його годинник. Утім, я відчував, що занадто довге вичікування буде помилкою. Я міг би нашукати собі причин для відстрочки. Найкраща з них лежала зараз поряд зі мною в цьому ліжку: довга, гарна і чисто гола. Можливо, вона теж була одною з пасток, підкладених мені опірним минулим, але це не важило, бо я її кохав. І я уявляв собі сценарій — і то дуже ясно, — за яким мені, застреливши Освальда, доведеться тікати. Тікати куди? Назад у штат Мейн, звісно. Сподіваючись, що випереджу копів достатньо, щоб дістатися кролячої нори і втекти до майбутнього, в якому Сейді Дангіл буде… ну… десь вісімдесят років. Якщо вона тоді взагалі ще житиме. З її пристрастю до сигарет це так