Читати книгу - "Ім’я вітру"

Насупившись, вона підвелася та перейшла на інший бік столу.

— Гаразд, показуй.

Я завагався, а тоді вирішив, що краще мені її послухатись, оскільки я все одно маю дещо в неї попросити. Я зняв сорочку й поклав її на стіл.

— Ця пов’язка брудна, — сказала вона так, наче це було особистою образою. — Зривай її.

Вона пішла до шафки у віддаленому кінці кімнати й повернулася з чорним набором зцілювача та умивальним тазом. Помила руки, а тоді глянула на мій бік.

— Ти його навіть не зашивав? — спитала вона з недовірою в голосі.

— Я був доволі заклопотаний, — відповів я. — Біг як обпечений і переховувався всю ніч.

Не звернувши на мене уваги, вона заходилася чистити мені бік із холодною вправністю, з якої я здогадався, що вона навчалася в Медиці.

— Вона брудна, але неглибока, — зауважила Деві. — Подекуди навіть шкіра не повністю розірвана. — Вона підвелася й дістала кілька предметів зі своєї сумки. — Але зашивати тебе все одно доведеться.

— Я б і сам це зробив, — відповів я. — Але…

— …але ти — ідіот, нездатний навіть очистити її як слід, — договорила вона. — Якщо сюди потрапить інфекція, то мало не буде.

Вона закінчила чистити мені бік і сполоснула руки в тазу.

— Хочу, щоб ти знав: я роблю це, тому що небайдужа до гарненьких хлопчаків, психічно нездорових людей і тих, хто винен мені гроші. Я вважаю це захистом своїх капіталовкладень.

— Так, пані. — Коли вона нанесла антисептик, я засичав.

— Я гадала, що з тебе не має сочитися кров, — спокійно промовила вона. — Отже, ще одна легенда виявилася хибною.

— До речі… — Намагаючись рухатися якнайменше, я потягнувся й дістав зі своєї дорожньої торби книжку, а тоді поклав її на стіл Деві. — Я приніс твої «Шлюбні ігри дракуса звичайного». Ти мала рацію: з гравюрами вони набагато кращі.

— Я знала, що тобі сподобається. — Вона почала зашивати мене, і на мить запала тиша. Коли вона заговорила знову, з її голосу майже зникла грайливість. — Цих хлопців дійсно було найнято, щоб убити тебе, Квоуте?

Я кивнув.

— У них був пошуковий компас і трохи мого волосся. Так вони дізналися, що я рудий.

— Пане й пані, Кілвіна це просто збісило б. — Вона хитнула головою. — Ти впевнений, що їх не було найнято просто для того, аби тебе налякати? Дати тобі невеличкого прочухана, щоб навчити зважати на вищих за себе? — Вона відірвалася від зашивання й глянула на мене. — Тобі, бува, не вистачило дурості позичити грошей у Геффрона та його хлопців?

Я хитнув головою.

— Ти — мій єдиний яструб, Деві. — Я всміхнувся. — Власне, тому я й зайшов сьогодні…

— А я тут подумала, що тобі просто до вподоби моє товариство, — сказала вона, повернувшись до шиття. В її голосі мені вчувалася роздратована нотка. — Дай-но мені спершу доробити оце.

Я добряче замислився над її словами. Високий чолов’яга сказав «займімося ним», але це могло означати що завгодно.

— Можливо, вони не намагалися мене вбити, — повільно визнав я. — Однак у нього був ніж. Щоб побити людину, ніж не потрібен.

Деві пирхнула.

— А мені не потрібна кров, щоб змушувати людей сплачувати борги. Але вона однозначно допомагає.

Я задумався над цим, а вона тим часом завершила останній стібок і почала обгортати мене чистим бинтом. Можливо, це мало бути простим побиттям. Анонімним посланням від Емброуза з рекомендацією зважати на вищих за себе. Можливо, це було простою спробою мене відлякати. Я зітхнув, постаравшись при цьому не заворушитися надто сильно.

— Мені б хотілося вірити, що це так, але я насправді так не думаю. Я вважаю, що вони дійсно хотіли крові. Це мені чуття підказує.

Її обличчя посерйознішало.

— Тоді я розповім про це декому, — сказала вона. — Не знаю, як щодо вбивства їхніх собак, але я закину до млина чуток дещицю, щоб люди побоювалися братися за таку роботу. — Вона тихенько, здушено захихотіла. — Власне, після минулої ночі вони вже побоюються. Так вони будуть не побоюватись, а боятись.

— Я дуже за це вдячний.

— Немає за що, — скромно промовила вона, підвівшись та обтрусивши коліна. — Це невеличка допомога другові. — Вона помила руки в тазу, а тоді недбало обтерла їх об сорочку. — Тепер послухаймо, — сказала вона, сівши за стіл, із несподівано діловитим виразом обличчя.

— Мені потрібні гроші на швидкого коня, — заявив я.

— Їдеш з міста? — Вона вигнула бліду брову. — Я ніколи не думала, що ти можеш утекти.

— Я не тікаю, — відповів я. — Але мені потрібно подолати певну відстань. Сімдесят миль, і так, щоб невдовзі після полудня вже бути на місці.

У Деві трохи округлились очі.

— Кінь, здатний на таку подорож, обійдеться в чималу суму, — сказала вона. — Може, тобі слід просто купити поштовий ордер і пересідати всю дорогу на свіжих коней? Так і швидше, і дешевше.

— Там, куди я їду, немає поштових станцій, — пояснив я. — Угору річкою, а тоді — у пагорби. До маленького містечка, воно зветься Требон.

— Гаразд, — відповіла вона. — Скільки ти хочеш?

— Мені знадобляться гроші, щоб купити швидкого коня, не торгуючись. А ще — на житло, їжу, можливо, хабарі… Двадцять талантів.

Вона розреготалася, а тоді опанувала себе й прикрила рота.

— Ні. Вибач, але ні. Я справді небайдужа до таких чарівних юнаків, як ти, але не занадто.

— У мене є лютня, — нагадав я, висунувши чохол уперед ногою. — Її можна заставити. І на додачу — що завгодно з того, що є тут. — Я поставив на стіл свою дорожню торбу.

Вона вдихнула, наче збираючись одразу мені відмовити, а тоді знизала плечима, зазирнула в торбу й попорпалася в ній. Дістала мій примірник «Риторики і логіки», а за мить — мою переносну симпатичну лампу.

— Отакої, — зацікавлено промовила вона, пересунула вимикач і навела світло на стіну. — Це цікаво.

Я скривився.

— Що завгодно, крім цього, — зауважив я. — Я обіцяв Кілвіну, що ніколи не випускатиму її з рук. Я дав слово.

Вона відверто поглянула на мене.

— Чув коли-небудь вираз: жебраки не обирають?

— Я дав слово, — повторив я. Зняв із плаща свою срібну свиріль таланту й пересунув її по столу до «Риторики і логіки». — Знаєш, здобути таку штуку нелегко.

Деві подивилася на лютню, на книжку й на свиріль, а тоді протяжно, повільно вдихнула.

— Квоуте, я бачу, що це для тебе важливо, але баланс тут просто не сходиться. Ти не зможеш віддати таку силу грошей. Ти й ті чотири таланти, які мені винен, ледве здатен віддати.

Тут