Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Левку, коли я тебе зустрічав останні рази, ти, як і в Харкові, світився оптимізмом і надією на перемогу української справи. Ти закликав підносити ідейний рівень для успішної ідейної, або як ти ще підкреслював, теоретичної боротьби супроти москалів та їхніх єврейських, українських та інших помічників. А мою душу покидали надії. Ти впевнено ступав по землі, а я впевненість утратив. Мені здавалося, що ти впевнений і оптимістичний через те, що недостатньо заглибився в суть історичного процесу, сприймаєш його поверхово і тому не бачиш всього трагізму України, трагізму нас, борців за її волю. Я став тебе уникати. Знаєш, коли душу опановують якісь почуття, людина шукає спілкування з тим, хто перебуває у суголосному настрої. Твоя душа була в контрасті з моєю. Ця дисгармонія відштовхувала. Замість твого оптимізму мені хотілося сісти на цвинтарі перед могилою, спрямувати очі вниз і думати, й думати про марноту наших зусиль, страждань та неминучість чорної могили з повним забуттям усіх нас із всіма нашими болями й радощами, великими планами і надіями. В такому настрої наступала душевна рівновага. Я її хотів. Чиясь інша радість мене дратувала, чийсь інший оптимізм був непотрібний і недоречний. В суцільній темній журбі я не хотів ясного просвітку.

Поступово слабшав апетит. З’явився кашель. Стало тиснути у грудях. Кашель став сухим. Я схуд. Один напад сухого кашлю спостеріг санітар Дмитро Верхоляк і майже силою потягнув мене до лікаря. Лікар також в’язень-українець, послухав і сумно похитав головою. Наступного тижня мене направили у туберкульозний корпус Барашевської лікарні. Аналізи підтвердили туберкульоз легенів. Призначили лікування і кращу їжу. Та не хотілося ані їсти, ані лікуватися. Чорна безнадія облягала мозок і серце. Все худнув і худнув. До мене приходив лікар, давав поради. Я чув його слова, мов крізь сон, і зовсім не брав їх до уваги.

Місяців за два лікар палату обходив разом з начальником лікарні. Вони поставили йому кілька запитань. Я тихим і байдужим голосом відповів щось механічно, і вони відійшли. Того ж дня мене перевели до маленької палати на одного, куди переводять умирати безнадійно хворих.

Десь за тиждень приїхав з медичного управління МВС Мордовської Автономної Республіки високий чин, єврей на прізвище Штаєрсон, для інспекції лікарні в селі Барашеве. Його супроводжував начальник лікарні, кілька лікарів і черговий санітар. (Цей санітар і назвав йому прізвище цього горбоносого інспектора.) Він поставив кілька запитань не про хворобу, а про те, хто за національністю, за що засуджений і скільки ще сидіти. Я відповідав йому слабким, майже відсутнім голосом. Вони вийшли з палати і зупинилися навпроти дверей. Санітар гадав, що Штаєрсон збирається повернутися ще до хворого і двері не зачиняв. Вони спілкувалися, і я чув, як Штаєрсон перепитав моє прізвище, раптом поцікавився:

— Як він ставиться до лікування?

— Байдуже.

— Скільки він ще буде жити?

— Ще може довго тягнути, — відповіли йому.

— Прискорюйте. Хай націоналіст здихає! Не здох у час першого ув’язнення, то хай здохне тепер, націоналістична вражина! Ще вовтузитеся з ним тут. Припинити лікування, щоб швидше здох!

І вони пішли від дверей.

— Ага, проклятий, то ти кажеш, щоб я здох… — скрикнув Струс. — Чого тобі, єврейський слуго московської імперії, я так заважаю?! Вражий сину! Не здохну! Не дам тобі втішатися перемогою! Не дочекаєшся! Я буду жити і мстити за свої муки! За смерть тих українців, кого ви тут закопали в землю! І в той момент, коли я почув оте “хай здихає”, вилаявся і в злості мовив: “Ні, не здохну!” Зі мною сталося якесь диво. Я відчув духовну силу, яка до мене полинула наче з неба. І раптом я відчув з абсолютною впевненістю, що не помру. Думка про смерть відлетіла геть. Усім єством я відчув, що житиму. Причім це не було оптимістичне самонавіювання, це було щось інше. Коли я вилаявся і сказав собі, що житиму, ніби відчинив ляду в небо — до джерела життя і зачинив дорогу до смерті. Ти, Левку, не уявляєш: я наче широко відчинив вікно у яскраве світло сонячного дня із зеленою травою, деревами, цілим живим світом, і я — частина того життя! Жива частина живої природи! За довгий час я вперше захотів їсти і став чекати на обід. З появою апетиту почав набирати вагу і відчувати збільшення сили у всьому тілі. Лікаря довго не було, либонь, кудись їздив. І коли через два тижні навідався і глянув на мене, то відразу здогадався, що мені пішло на поправку. Постукав по грудях, послухав зі спини і з боків і каже: “Вітаю вас, пане Струс, з перемогою! Ви перемогли важку недугу і будете жити. Далеко не кожен спроможний виявити таку велику силу волі і твердість віри у перемогу, яку виявили ви. Це вас урятувало!”

Днів за десять я вже зовсім добре себе почував, лікар виписав з лікарні і повернувся в Сосновку. Приписав приїхати до лікарні через півроку на стаціонарну перевірку. І оце тепер і перебуваю в цьому корпусі на перевірці. Всі аналізи добрі, тож післязавтра мене етапують назад у зону.

— Що ти почуваєш у легенях?

— Нічого. Коли ходжу чи роблю щось у звичному фізичному ритмі, то не відчуваю нічого, а коли трапиться більше фізичне навантаження, то здається, що вони наче стали менші і не вбирають такий об’єм повітря, як бувало раніше. Ось так. А чого тебе, Левку, привезли сюди?

— Маю клопіт зі шлунком. Перевірятимуть. Та, може, дадуть відпочити зо три тижні. Скажи, ця лікарня велика?

— Велика. Дванадцять корпусів та кілька допоміжних будівель.

— А бібліотека тут є?

— Є. Невеличка. Подивишся, може, щось цікаве знайдеш і для себе. Переважно в’язні привозять сюди книжки зі своїх зон і тут обмінюються.

— А хто тут у лікарні є зі знайомих українців?

— Із нашої зони у дванадцятому божевільному корпусі Микола Білокобила. Ти знаєш його?

— Знаю. У якому він стані?

— Поводиться зовні нормально, але на розмову не йде, його світлі очі якісь каламутні — не сприймають того, що хочеш йому сказати. Можеш піти до нього. Він може тебе пізнати, але якусь ледь-ледь складну думку з нього не витягнеш. Краще побалакай з Водинюком. Він на особливому. Їх держать відгородженими від нашого суворого режиму високим зеленим парканом. Погукай його, коли на подвір’ї не буде мента.

— Я чув про