Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Шановний читачу![1]

Давно ношуся з думкою написати книгу спогадів про своє табірне та тюремне життя. За чверть століття, які я провів за ґратами і колючим дротом, мені доводилося зустрічати так багато щирих синів України, скільки не зустрінеш на волі. Вони любили Україну найсвятішою Любов’ю і поклали своє життя в п’єдестал її Незалежности. В’язниці і табори вони наповнювали вірою у майбутнє самостійної України. Їхня жертовність підтримувала слабших і запалювала молодь. Це — святі люди.

На жаль, мало хто спроможний описати свій життєвий шлях, та й багатьох уже немає серед живих. А була б велика втрата для нації, коли б їхні славні діла не були б закарбовані в героїчний літопис українського народу. Із глибокої шани й любови до цих людей я дав собі обітницю зробити все, залежне від мене, аби увічнити їх у спогадах. Чимало життєвих історій, які я переповідаю тут, почуті мною із перших вуст. Усі ці оповіді — жива яскрава палітра національно-визвольного руху українців.

Роками плекав я надію, що вдасться хоч трохи відійти від активної політики і взятися за мемуари. В 1998 році я не висувався в народні депутати, хоч не сумнівався, що в моєму Нововолинсько-му виборчому окрузі міг бути обраним. Але вже наприкінці року постала проблема президентських виборів. Від того, хто стане новим президентом України, залежало неймовірно багато для українського народу. Тож аби засісти за письмовий стіл, я з головою поринув у вир передвиборної кампанії. Проведення президентських виборів, а пізніше — референдуму насильницькими методами загрожувало передачею влади чинним президентом представникові свого ж клану. А це могло б збільшити небезпеку існування України як незалежної держави. Така ситуація в країні аж ніяк не сприяла здійсненню моїх творчих задумів.

Діяльність президента Кучми, що оточив себе хабадівцями та російськими шовіністами стала згубною для українців. З його “легкої” руки все ширше розгорталася антиукраїнська діяльність — пограбування національних багатств, руйнування промислових підприємств, наукових закладів, системи освіти та культури. Стало очевидним поступове руйнування армії та широкий наступ на українські традиції і народну мораль. Все це підривало основи будівництва незалежної української держави і вимагало від патріотичних сил активної протидії. І я діяв у партійному середовищі республіканців як голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні та як народний депутат України.

Тим часом складав план спогадів і починав писати. Для мемуарів потрібна цупка пам’ять. Тож поки вона ще жива, я квапився написати теоретичну книжку “Національна ідея і національна воля”. У 2003 році вона побачила світ у видавництві Міжрегіональної Академії управління персоналом 10-тисячним накладом. І ось, нарешті, я засів за мемуари.

… Минуло цілих сорок літ. Теперечки не можу пригадати, що вчора їв на снідання, а колишнє добре пам’ятаю. Пам’ятаю обличчя, голоси, статури побратимів-націоналістів, пам’ятаю зміст наших розмов. Щоправда, не всі і не всіх. Пам’ять закарбувала окремих людей, окремі події. І сьогодні в бурхливому плині політичної боротьби часом ніби вимикаєшся і занурюєшся в далеке минуле, і, буває, так яскраво-яскраво постає перед тобою хтось із давніх друзів, чи, бува, якийсь його жест, слово, що здається, ніби цього розриву в сорок літ і не було!

Аби наблизити своє власне сприйняття до істини, я телефонував і писав своїм побратимам. Прикро, але похилий вік притуплює пам’ять і плутається все: роки, місце, прізвища учасників подій. І коли б не “хронологічна таблиця з виконавчого переведення” з моєї першої справи, яку мені пощастило добути, то не було б навіть основних твердих віх з мого життя серед українських політв’язнів. Бо жили ми в концтаборах в атмосфері дезінформації.

Забринить у душі щось тужливе… Де ви, мої побратими? Дожили до незалежности України чи померли, не побачивши жовто-блакитного прапора над українською столицею? Померли в надії на велику Україну чи дожили, щоб побачити формування під національними символами молодого покоління — якоїсь покручі з російсько-українською мовою, що не співає українських пісень, зреклася національних звичаїв і опустилася до наркотичного дурману та простих тілесних розваг?

Може, ви померли щасливіші за нас? Ви мали велику ідею. Вона гартувала вашу волю і гріла душу, вона підносила ваш дух до неба, робила незалежну Україну піднесено-блакитною мрією.

А коли ви дожили до теперішнього часу і, не маючи змоги через похилий вік продовжувати боротьбу супроти ворогів національної ідеї, чи не впали в розпач? Чи не прокляли цілий світ? Чи не розчавила вас жахлива вага сакраментального питання: хто ж понесе в майбутнє наш великий образ святої неньки-України? Де ті нащадки, що гідні нашого великого подвигу?

О, Боже, як тяжко дивитися на Україну, яка втрачає українськість!