Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

У бараці терапевтичного відділення були палати (кімнати) на п’ять-сім ліжок. Були й менші. Тих, хто помирав, тримали в менших по одному-двоє. Ліжка були одноповерхові, м’які пружинні. Після барачної секції на 70 осіб з двоповерховими ліжками з залізними пластинами замість пружин це здалося домашнім шиком.

Минуло кілька днів. Я освоївся з розпорядком дня та розкладом медичних процедур, познайомився з п’ятьма хворими в’язнями палати, добув з торби кілька наукових журналів і поклав їх на тумбочку, щоб у проміжках між балачками їх прочитати. По другий бік від тумбочки на ліжку лежав поліцай Вербенко. Це був уже старий чоловік. Шлунок його геть чисто не хотів перетравлювати їжу, мучився від болю, був худющий і готувався до смерти, проте зберігав внутрішній спокій і доброту і радий був поділитися своїм досвідом і в чомусь допомогти іншим. Коли мені приписали перед їжею пити соляну кислоту, порадив її не пити.

— Організм, — каже, — доки живий, доти намагається відновлювати свої функції. Допоможіть йому зменшенням їжі. Вам не потрібна тут сила, щоб орати або молотити. Тож зменшіть об’єм і їжте тільки легкопотравне. Коли ви заливатимете в шлунок соляну кислоту, це звільнятиме організм від намагання виробити свій сік, і він не виконуватиме ці функції зовсім. Ви знаєте, що підвищена кислотність шлункового соку веде до виразки, а понижена — до раку. Відсутність соку ніби загальмовує шлунок, соляна кислота в ньому прискорює виникнення раку. Оці люди, що тут лежать з раком шлунка, вони всі пили соляну кислоту.

— А ви зовсім її не пили?

— Пив. Проте зовсім рідко. І не перед їжею, а в час.

— У вас немає раку?

— Немає.

— А чого ж ви збираєтеся помирати?

— Я уже старий. У війну був поранений у живіт. Мене врятував добрий хірург, але нормальне травлення не повернулося і це мене мучить. Та перервемо цю тему. Вона тут ще надокучить вам. Ходімо пройдемося.

— Ходімте. Познайомите мене з географією лікарні.

Ми вийшли з барака і попрямували головною дорогою, обабіч якої то там, то сям розкидані різні лікарняні корпуси. Раптом із-за паркану: “Левку, почекай!”

Ми з Вербенком зупинилися, до нас прямував Павло Струс.

— Бачу, — каже Вербенко, — що ви зустріли свого друга. Добре. Я повернусь у корпус. Ми з вами ще матимемо час походити й побалакати.

Він попрощався зі Струсом і пішов геть.

— Павле, що це за корпус, з якого ти вийшов?

— Туберкульозний. Ти маєш туберкульоз?

— Мав. Вилікував. Тепер приїхав на перевірку.

— Це ж страшна хвороба, як ти її нажив?

— О, Левку, це ціла історія.

— Хочу почути її.

— Маєш час слухати?

— Маю.

— То ж слухай: Пригадуєш, як ми з тобою познайомилися у Харкові на Холодній горі? Які ми були життєрадісні і як сміливо дивилися вперед? Приїхали у Сосновку. Час від часу зустрічалися. Потім наші зустрічі якось самі по собі припинилися. Оглядаючись назад, я бачу, що припинилися вони більше з-за мене поволі гасло бажання з тобою зустрічатися.

— Чому? Поясни. Адже я завжди до тебе ставився з симпатією.

— Знаєш, після того, як я перезнайомився з багатьма людьми і вже втягнувся в постійну працю, ця Сосновка нагадувала мені то один, то другий концтабір з першого ув’язнення. І мені все частіше почало здаватися, що десь на небі велика сатанинська сила запрограмувала поступову перемогу комуністичної системи. Вона несправедлива й брутальна, але, напевно, так треба вищим силам, щоб вона опанувала весь світ. Потім, коли проіснує на цілій земній кулі якийсь час, вона впаде, але на цьому періоді історії ні моя боротьба, ні опір цілої зони, ні опір цілої України неспроможні зупинити її просування на все нові й нові країни. І що я можу зробити? Чекати, доки московський комунізм загарбає весь світ, покаже свою людожерську суть, викличе проти себе обурення сотень народів і вони розірвуть московські кайдани? О, це однаково, коли б я збирався бути на Землі не 70, а 500 років!

То ж невже уся наша боротьба — марнота, яка спроможна рух Московщини до світового панування загальмувати не більше, ніж спроможна муха загальмувати ходу коня? Якщо так, то навіщо ж мої страждання? Навіщо я виховував своїх струсенят у любові до України та готовності боротися й життя покласти за національну волю? Навіщо казав дружині: терпи, кохана! Наші муки й поневіряння потрібні Україні. Без них Україна не вийде з московського полону. І готуй з дітей, коли я за ґратами, свідомих спадкоємців мого життєвого шляху. І будь горда з того, що ми є продовжувачі боротьби за славу Володимирового тризуба.

Боже мій, наші батьки створили цю національно-визвольну ідеологію — красиву легенду, казку! Бо якщо вищі небесні сили воліють руками москалів поширити комуністичну систему в усьому світі, тоді ні наш Декалог, ні Шевченко, Франко, ні все те, що наповнює українську душу великим змістом, що спонукає Україну називати найдорожчим у світі словом “ненька” і повторювати його з найбільшою ніжністю й надією — усе це мана! Витвори гарячих та, на жаль, дитячих сердець дітей нещасної України.

Я не бачив у житті добра. Ріс у бідній селянській хаті. Батько й мати своєю пекельною працею трохи були розжилися, та прийшов 1939 рік. Почалися репресії. Комуністи принесли класову боротьбу. Сказали, що вони за бідних і винищать усіх багатих. Батьки хотіли стати заможними, а тут виявилося, що це підстава для виселення до Сибіру. Життя не зупинилося. Почалася боротьба. Боротьба за виживання. Ні доброї тобі їжі, ні одягу та взуття, ні впевнености у завтрашньому дні, ні жодного душевного спокою. Гріла душу велика ідея української національної свободи. Все життя вона гріла: і коли був підлітком, і коли юнаком, і коли став дорослим і потрапив до концтабору, і коли вийшов з концтабору і вдруге потрапив чекістам у руки. І ось тут у Сосновці глянув на себе у дзеркало і заспівав: