Читати книгу - "Яр"

— Послав Костюк, щоб я ваші сліди затоптував. Ондечки ви в хромових.

Максим озвався до Поповича, який ступав попереду:

— Як ви думаєте, Олегу, їх би відпустили, коли б я... ну, коли попрохав би?

Попович не відповів, і Максим не наважився повторити. Вони йшли й ішли понад урвищем яру, шугаючи ногами в уже десятками чобіт і валянець протоптані сліди. Хлопцеві спало на думку, що так ось ходять узимку й вовчі зграї, і навіть досвідчений мисливець не завжди може з певністю сказати, скільки звірів пройшло цим слідом. Аналогія була явно невдала, які ж вони в бісового батька вовки, та настрій підупав.

— Не хвилюйся, — сказав, обернувшись, Попович, певно, тільки тепер спромігся на відповідь. — Завтра будуть обидві вдома.

І Максим подумав, як багато часом важить одне-єдине речення. З правої руки в них чорнів таємничий яр, а десь там, ліворуч, мало бути залізничне полотно. Його в темряві не було видно, та Максим із дитинства знав цю місцевість не згірше за власну долоню.

До Далекого Яру дісталися годин за три й поховались у лісонасадженнях. Прогуркотів у бік Яру перший товарняк, а десь годині об одинадцятій — другий. Містечка звідси не було видно. Усі тирлувалися в обрідних деревцях, і кожен грівся, як умів.

— Невже вони спершу пропустять усі поїзди, та тоді? — тихо мовив Максим, але ніхто нічого певного не міг сказати.

Коли вірити Білаєнкові, що працював на станцій, то за п'ятнадцять хвилин мав з'явитися перший поїзд із Яру, о пів на першу — зустрічний, а другий з Яру — аж о четвертій годині дванадцять хвилин ранку. У літній час тоді вже буває видно. Але до містечка звідси, від Далекого Яру, було кілометрів з вісім, отже, належало робити поправку хвилин на двадцять-тридцять.

І справді, трохи більше як за півгодини з боку станції сяйнув різучим прожектором поїзд.

— Він, — сказав Білаєнко, якого Попович тримав коло себе.

Точно за розкладом прогуркотів і товарняк у бік Яру. Невже доведеться чекати четвертої години ранку? Минула перша година, минула й друга, сигналів же не було, неначе хлопці там поснули.

— На те схоже, що доведеться мерзнути до ранку, — немов угадав Максимову думку Олег Попович.

І цю мить з насипу загукали:

— Горить! Горить!

Усі поповертали голови й ясно побачили в далині слабенький червоний вогник. Тоді спалахнув ще один — дужчий і яскравіший. Тепер сумніву не було — то не випадкова блимавка, а сигнали.

— Давай! — гукнув Олег, і Костюк разом ще зі трьома хлопцями побіг на залізничний насип. Цокнуло металом об метал, тоді ще раз і ще, нервово й аритмічно, щось болісно й заскреготало, і Максим ніяк не міг уторопати, що вони роблять: розгвинчують гайки й витягають із шпал костилі, чи підкопують рейку, чи, може, щось геть інше.

Два вогники вдалині погасли, поїзда ж і досі не було чути. А ті на високому залізничному насипі грюкали й грюкали, забувши про обережність. Костюк прибіг і сказав щось Олегові.

— Ідіть, — відповів той.

Костюк забрав тих, що в німецькому, і ще одного — в чорній уніформі українського поліцая. У «німців» на шиї висіли автомати, вуха пілотки були спущені й застебнуті на підборідді, «поліцай» мав за плечима карабін, а в руках ніс ліхтар. Він присів, засвітив ліхтар й опустив у ньому червоне сигнальне шкло, тоді розстебнувся й сховав ліхтар під полою. Костюк тримав у правиці молоток залізничного обхідника. Усе було передбачено, і Максим, нервово ламаючи пальці, тільки здивувався: коли ж Попович устиг зробити все це?

У пітьмі тим часом блиснув тонкий кинджал паровозного прожектора, і Олег почав квапити:

— Давай, давай кінчати!

Він збігав на насип, тоді повернувся назад і заходився розташовувати людей поза голими кущами лісосмуги. Голос його лунав упевнено й категорично:

— Стріляти тільки коли я дам сигнал. Усі чули?

— Всі-і.

— Хто в поліцейській формі — виходь на насип! Слухайте команду Костюка.

Прожектор локомотива різав густу запону снігу вже кілометрів два від них. Максим сказав:

— Хай, може, прикидаються снігом?

Олег негайно вигукнув:

— Ляжте, щоб вас притрусило зверху! Не ворушіться.

Підбіг знову Костюк і знову щось переговорив пошепки з Олегом. Попович кинув уже вголос:

— На твою відповідальність. Перевіриш сам. Перекличкою чи як там...

— Добре!

Костюк майнув на полотно до «німців» і «поліцая». Максим не знав, що йому робити, але Попович торкнув його за лікоть:

— Будь коло мене. Там само покаже, кому куди.

Вони й собі полягали в сніг і завмерли. Згори надало й надало, Максим бачив, як притрушує снігом Олегову шапку й спину, і знову повертав голову в бік містечка. Вже стало чути чахкотіння паровоза і стукіт коліс, який тьохкав у рейках. Промінь фари сягнув аж сюди, бо над гребенем насипу вималювалися три постаті. Вони були саме навпроти, й особливо чітко вирізнявся цибатий «німець» у гостролобій пілотці. «Поліцай» дістав з-під поли ліхтар і, повернувши його червоним оком до поїзда, заходився виписувати в повітрі кола.

Паровоз крикнув, помітивши сигнали, і почав збавляти швидкість. Чахкання вповільнювалось, але поїзд ішов ще досить швидко, протинаючи темряву золотим кинджалом. Обличчя тих трьох, що на полотні, зайнялися полум'ям, і Максим тепер дивився