Читати книгу - "Дар для Яри, Марина Орєхова"

Найскладніше було прийняти першого відвідувача. Це був миленький дідок, який з побоюванням дивився на мене, а я – на нього. Хто знає, може, цей милий дідуган хвилину тому зарядив мені у вікно цією гидотою і зараз витягне з кишені свого костюмчика бруківку чи вибухівку?

Я приховувала тремтіння в руках, весь час тасуючи карти, а дядечко не знав, куди подіти очі. Потім він заспокоївся трохи, бачачи, що я хвилююся не менше за нього, і з надією запитав:

Що уготоване мені долею цього року?

Він приготувався тягнути карту. Мені залишалося лише простягнути йому колоду. Дідок замружився і витяг навмання.

Я подивилася на його вибір, потім на нього, наповненого надією, і згадавши, що феєрійці не бачать карти, як треба, поспішила оголосити йому вердикт.

Це карта Мир. Наступний рік буде для вас спокійним та щасливим. – Швидко сказала я, бачачи, як розчарування на обличчі чоловіка змінюється помірною радістю. Йому не пощастило дістати з колоди заповітне Колесо Фортуни, зате і рік його буде вдалим. Він подякував мені та поспішив на вихід.

Я чула, як його тут же засипали питаннями зовні, але не встигла особливо вслухатися в них, тому що слідом за дідусем до мене у вітальню вбігла нова відвідувачка – молода жінка, що згоряла від нетерпіння витягти карту.

Потяглася низка людей... Улісс тільки й встигав проводжати та запрошувати відвідувачів, його вилиці вже втомилися роз'їжджатися в посмішці. Двері, з обурливим скрипом відчинялися і зачинялися. Молоді, старі, жіночі, чоловічі, красиві та не дуже обличчя людей змінювалися один за одним, мерехтячи перед очима і зливаючись в одноманітну масу. Спина і зап'ястя боліли та починали німіти, хоч я намагалася урізноманітнити свої пози. На столику у вітальні зібралася ціла артіль з чашок із залишками кави, яку я поглинала в коротких проміжках між перетасовуванням карт. Ще через годину я перестала вслухатися в питання зовсім, машинально перемішуючи колоду і простягаючи її черговому феєрійцю, який з надією в очах робив свій вибір. Низка однакових питань перетворилася на нудну рутину, на білий шум для моїх вух. Черга не переставала. Я лише ловила на собі співчутливий погляд Улісса, який і сам уже добряче втомився і запускав людей жестом, сидячи на табуретці.

Я все частіше ловила себе на думці, що мрію прокинутися. Сон здавався мені нескінченним. А коли втома досягла свого піка, я раптом відчула приплив нових яскравих емоцій, побачивши перед собою довгоочікуване Колесо Фортуни.

– Вітаю! – бадьоро випалила я хлопчині з пишною кучерявою шевелюрою. – Колесо Фортуни!

Він збентежено дивився на мене, кілька секунд усвідомлюючи, що зараз сталося, а потім з диким криком скочив зі стільця і ​​почав пританцьовувати від щастя. З його очей полилися сльози радості та тріумфу.

Я побачу Великого Майстра! Я буду тепер завжди щасливий і багатий!

Флюїди щастя цього хлопця зарядили мене новою порцією сил. Він так щиро радів своїй удачі, що я мимоволі зловила себе на думці, що заради цього варто було й потерпіти. Навіть якщо я робитиму хоча б одну людину такою щасливою, як він,  своєю працею щодня, то все це не дарма.

Спина раптом перестала нити, голова посвіжішала, думки прояснилися. Відкрилося друге дихання. Я раптом усвідомила, що мої прогнози справді потрібні цим людям. Вони вірили мені, дослухалися до кожного мого слова, покірно приймали несприятливі передбачення і щиросердо раділи сприятливим. А я – разом із ними.

Нарешті, натовп біля мого ґанку почав розчинятися. Зате тепер у відчинені вікна долинали інші звуки – галасливих гулянь на честь свята. Люди, які отримали своє пророцтво, веселилися, пили, танцювали, грали в ігри й раділи сьогоднішньому дню. У вікнах уже сутеніло, божевільний день добігав кінця.

Коли Улісс проводив останню відвідувачку і двері в мій будинок, нарешті, були замкнені, а в кімнаті залишилися тільки я і він, ми без сил просто повалилися на м'який диван, не в змозі навіть щось говорити один одному.

Відпочивши трохи, я ліниво перекинулася на бік, розвернувшись обличчям до Улі.

Якого біса я досі сплю?

Скоро прокинешся, не хвилюйся. Цього року людей було мало... – мляво відповів він, розглядаючи стелю.

 Мало? – витріщила я на нього здивовані очі.

Ну так. Деякі не вірили, що ти вестимеш прийом, і не стали їхати до столиці. Шлях із далеких провінцій сюди не ближній. Але ти не хвилюйся так, це лише один раз на рік буває. Але до наступного свята будь ласкава – знайди собі іншого помічника, гаразд?

Я співчутливо погладила Улісса по руці. Він сьогодні був моїм героєм. Без нього я б не впоралася і навряд чи взагалі зважилася б на це.

У двері знову хтось постукав. Ми з Уліссом спантеличено перезирнулися.

О, ні… Я не встану! Невже ще хтось? Я більше не можу, – проскулила жалібно я і закопалася обличчям у подушку.

А я, виходить, можу? – забурчав Улісс, відриваючи себе від дивана. – Де це бачено, щоб головний архітектор працював швейцаром! Немислимо! Немислимо! – обурювався він, неохоче йдучи до дверей.

Я навіть не ворухнулася. Мені не хотілося більше бачити жодного феєрійця і було зовсім байдуже, хто ж там припхався.

– Карти на столі... Виберіть одну самі та несіть сюди... – нещасним голосом промовила я, не відриваючи обличчя від подушки.

Вітаю з дебютом, ворожко Яро, – суворий металевий голос таки змусив мене підвестися і розплющити очі. Переді мною стояв сам Алістер.

Я тут же схопилася, розправивши сукню, і дивилася на нього в німому очікуванні.

Емм ... Ну, я піду? Був радий допомогти, – з поштивим уклоном у бік Великого Майстра, вклинився в мою мовчанку Улісс, накидаючи на плечі піджак і одягаючи капелюха.

Я тільки й встигла що гукнути йому слідом, як у передпокої зачинилися двері. Мені дуже не хотілося, щоб він ішов зараз. "Тільки не зараз, Уліссе! Не залишай мене з ним одну!" – подумки благала я, але марно.

 Не бійся, я скоро теж піду. Просто зайшов привітати тебе з бойовим хрещенням. Ти, мабуть, утомилася... Коротше, ти молодець.